Бал у масках 13 глава

Світло запалених свічок і гучна музика переповнювали зал. Люди в елегантних масках переміщалися під звуки оркестру, танцюючи, розмовляючи, заховані від чужих поглядів, відкидаючи на час усі турботи та переживання, намагаючись залишити свої таємниці за вузькими прорізами масок.

Естерія вбрана у розкішну сукню кольору нічного неба, з легким відтінком темно-синього, який чудово контрастував із її блідим обличчям. Вона була немов загадка, занурена в тінь маски, але її розгубленість та внутрішній неспокій не могли залишити її непоміченою.

Віель стояла поруч, хоча й виглядала спокійною, її погляд був націлений на сестру, як завжди, готова захистити її від усіх небезпек, що могли з'явитися в цьому світі високих інтриг та маніпуляцій. 

— Тримайся, сестро. Тут кожен може мати свої плани, але ми не піддамося їхнім іграм. - Віель тримаючи руку сестри проговорювала це йдучи по підлозі до столиків з напоями.

Атмосфера в повітрі була майже магічною: дзеркала, вишукані люстри, аристократи в пишних шатах і масках — усе віддавалося чарами, ніби цей бал розгортався в іншій реальності. Естерія відчула, як її серце б’ється трохи швидше, однак вона знала, що має тримати себе в руках. Це було важливе завдання, і вона обіцяла Віель, що не відволікатиметься на особисті справи.

Але саме в цей момент, коли натовп рухався, заповнюючи собою простір, її погляд випадково зупинився на одному чоловікові в масці. Раель. Він стояв трохи осторонь, а його очі, приховані під маскою, дивилися прямо на неї. Серед усіх присутніх, вона відчула, що він її впізнав. Їхні погляди зустрілися, і всередині Естерії мовби пронісся вихор почуттів: хвиля спогадів, сумнівів і прихованого бажання. Вона відчувала, що не має права на це, але серце вже реагувало, передаючи біль і солодку тугу.

Раель також завмер, не зводячи з неї погляду, немов зачарований. Але не встигла Естерія осягнути, що він зробить далі, як до нього наблизилася Люсія, вся в чорному оксамиті, з ледь помітною посмішкою, що приховувала отруту. Вона повільно обернула голову Раеля до себе, легенько торкнувшись його обличчя кінчиками пальців, як ніби це був їхній спільний таємний жест. Її губи наблизилися до його вуха, і вона прошепотіла щось, дивлячись на нього своїми фіолетовими, як нічні тіні, очима. Для Естерії це виглядало, як поцілунок, як зрада прямо перед нею.

Естерія опустила погляд, відчуваючи, як холод прокрадається в її душу, заступаючи теплі почуття. *"Ну ось, — подумала вона, — цього слід було очікувати. Це і є та правда, яку я мала побачити."* Її обурення перемішувалося з болем, і вона відчувала, як щось всередині неї стискається, завмираючи. Вона зрозуміла, що якщо дозволить собі ще хоч одну хвилину думати про нього, її серце остаточно зламається.

— Все гаразд? — тихо запитала Віель, помітивши, як сестра змінилася на обличчі.

— Так, все добре, — відповіла Естерія, опанувавши себе. — Просто бал трохи напружений.

Вона глибоко вдихнула, вирішуючи, що до кінця цього балу більше не подивиться в його бік. Цієї ночі вона стане холодною, як сталь, без жодної тріщини. Її обов’язок важливіший, ніж її слабкості. 

"Я тут, щоб працювати, а не щоб страждати через нього,"  подумала Естерія, змушуючи себе відкинути спогади й біль. В її погляді з’явилася рішучість.
 

Естерія випрямила спину і глибоко вдихнула, намагаючись придушити те дивне тремтіння, що оселилося в її грудях. Вона відвернулася від сцени, яку щойно побачила, з відчуттям, ніби прощалася з чимось, що ще недавно зігрівало її. Вона хотіла просто стерти цей образ Раеля й Люсії зі своєї пам'яті, зосередившись на роботі, але відчуття втрати тиснуло на неї, змушуючи кожен крок здаватися важчим.

Вона поглянула на Віель, яка помічала кожен нюанс її стану. 

— Сестро, нам слід іти далі. Не час на роздуми, — промовила Віель, її голос був твердим, але підтримуючим. — Ми тут не для того, щоб піддаватися емоціям. Це частина нашої роботи.

— Знаю, Віель, — відповіла Естерія, злегка посміхнувшись, намагаючись не виказати слабкості. 

Проте, як тільки вони рушили далі по залі, ніби створюючи образ абсолютної впевненості, Естерія відчула, як її очі знову мимоволі шукають його в натовпі. Це відбувалося поза її волею, наче всередині неї все ще була надія, що вона помилилася. І з кожною секундою ця надія згасала, натомість наповнюючи її гіркотою.

Раель, здавалося, повністю поринув у розмову з Люсією. Він сміявся, нахилявся до неї, і їхні руки час від часу торкалися одна одної. Вона здавалася настільки близькою до нього, такою впевненою і чарівною, що Естерія більше не могла це терпіти. В її серці здійнявся вихор емоцій, якому вона не давала волі. Їй здавалося, що кожен жест Раеля, кожен його погляд, адресований не їй, а цій жінці, ранив її з новою силою. Вона навіть не помічала, як її руки мимоволі стиснулися в кулаки.

— Гаразд, Естеріє, — прошепотіла вона сама собі. — Досить. Цієї ночі твоє серце не підведе тебе. Не забувай про правила, прошу тебе.

Але ця мантра, яку вона повторювала про себе, не допомагала. Всередині вона відчувала, як напруга наростає з кожною секундою. Кожне її слово, яке вона вимовляла для себе, розбивалося об тверду стіну образи. І з цією образою приходило відчуття повного спустошення, ніби все, що вони могли мати з Раелем, залишилося на дні її серця, під товстим шаром гіркоти.

— Зосередься, — прошепотіла Віель, торкаючись руки сестри і знову підбадьорюючи її своїм поглядом.

Естерія зустріла її погляд і вдячно кивнула, ніби кажучи собі: 
"Сьогодні вночі я дійсно залишу це позаду."