12 частина

— Він не чіплявся до тебе більше? — перше, що почула Віка, піднявши слухавку від якогось «невідомого номеру».

— Це ти, Ромку? — здивувалась дівчина й розгублено про себе посміхнулась: вона одразу впізнала низький шовковистий голос свого друга. Приємно вражена, красуня спустилась на диван з трубкою в руці. Була дев’ята вечора. Ще не пізно, але чому хлопець подзвонив саме ввечері?

— Ну, так він більше не ліз? — в його голосі бринів неспокій. Звучить дещо втомлено.

— Ні, я не бачила Івана сьогодні, давно вже не бачила, — мовила білявка, розгублено забираючи пухнасте пасмо за вухо. Їй зовсім не хотілось торкатись цієї теми знову.

— Ну то гаразд, — кинув Ромко, маючи намір скінчити на цьому коротку розмову.

Віка похапцем схопилася за цю нитку, рідкісну нагоду поговорити з Ромком.

— А ти як? Все добре? В тебе через мене немає ніяких проблем?

— У мене? — перепитав так, наче досі витав у хмарах, та в ту ж мить виправдався: — у мене все добре, не переживай. Краще про себе думай. Якщо щось буде не так, а Боря не відповідатиме — телефонуй мені. Добре?

— Більше нічого не трапиться.

— Не соромся, дзвони, — якось ніяково та в той же час серйозно сказав юнак та швидко, перебиваючи себе ж додав: — брату привіт.

Віка не встигла згодитися, як у слухавці почулися короткі гудки. Якийсь він дивний, дитячий якийсь, дуже правильний, серйозний. Дивний.

Віка не встигла згодитися передати цей «привіт» Борису, як пролунали тихенькі короткі гудки. Ромко розірвав дзвінок. В брата дійсно дивні друзі. Ну в принципі, такі ж, як він сам.

Завішені шовковими шторами вікна світилися м’яким сяйвом з вікон навпроти. За ним шелестів вітер, гойдалися верхні гілочки дерев, бігли кудись в далечінь хмари.

Від густого Роминого басу досі, здавалось, гуділо в вухах. І фраза «обіцяй, що подзвониш», вирвана з контексту, все ще нав’язливо але втішливо крутилась в голові. Може і справді треба буде подзвонити? Але навіщо? Щоб сказати що? Краще взагалі не робити дурниць. Хто зна, що в нього в голові?

Білявка підвелася. Ручка в дверях Борисової кімнати, так і просила на неї натиснути, повернути. Й Віка йшла туди зовсім не для того, щоб передати брату Ромин «привіт». Тай «привіт» цей напевно був Ромі виправданням, поспішним запереченням того, що дзвінок пізнього вечору був якимось романтичним поривом. Незрозумілим поривом. 

Сьогодні Боря чомусь повернувся раніше, ніж того очікувала сестра. Ще й таким похнюпленим: одразу хлопнув дверима до своєї кімнати та наказав до неї не рипатись! Повз Вічину увагу не пройшли ці дивні речі, вона одразу зрозуміла, що щось не так. Та кили білявка намагалася акуратно зазирнути досередини й дізнатися, чим таким серйозним там зайнятий брат, все, що встигла вона побачити перш, ніж розлючений Борис схопився й грубо виставив її з кімнати, це розкритий ноутбук з електронною картою на екрані.

А через хвилини три, Борис як умога тихіше вийшов в коридор, та почав одягати теплу осінню куртку. Віка одразу почула шурхотіння та кинулась до щілини в дверях. В німій темряві коридору дівчина побачила серйозні братові очі, його питально вигнуті брови. Він нічого не сказав, на відміну від його злого погляду: «розпатякаєш щось мамі — приб’ю». Потім Боря поспішно вийшов в під’їзд.

— Куди? — лише долинуло з темного коридору. Без відповіді.

Тим часом хлопець уже мчав сходами до виходу з будинку. В подряпаному, сморідному під’їзді було ще темніше. Ліфт заклинило ще років десять тому. Але на другий поверх підійматись Борису було не важко, тому він жалівся. Голосно відлунювались глухі його кроки.

Вічине серце вколола легка тривога. Та не треба зважати, від нагнітання все тільки гірше стає. Борис дорослий та «серйозний» — дурниць не наробить!

А брат, старший всього на три роки видавався таким далеким та чужим тепер. А всього менше половини року назад був зовсім іншим. Любив жартувати, веселити сестру, розказував все, хоч і не завжди охоче, захищав, ревнував до кожного її невдалого залицяльника десь всередині. Борис ніколи не соромився ходити з мамою та сестрою по магазинам, був твердим в своїх переконаннях, не дозволяв друзям керувати своїми поглядами. Ніколи.

Та вже місяці два не було видо тієї його усмішки, що тішила матір й сестру! Хто зміг його так втягти в себе? Рідні продовжували вірити, що це скоро мине.

Як на зло з душу вийшла мама. Жінка так само обережно заглянула до кімнати сина, боючись його поганого настрою. Та в кімнаті було вже темно.

— Не може бути, щоб Боря вже спав, — сказала мати Віці, знайшовши її в кухні на дивані. Її великі й світлі очі, такі як і в Бориса, чіпко дивилися на доньку.

— Він пішов кудись, — кинула сестра, намагаючись своїм голосом видати спокій й безтурботність, — певне до Арини.

— Здурів з цією Ариною.

— Це лише перший час так буде.

— Вона ще та маніпуляторка. Знайшов би собі якусь скромну, приємну дівчину, а не оце чудо!

— Мамо, не парся! Вона нормальна дівчина, я чула, гарно вчиться, працює!

— Ну-ну. Ти там вивідай в Бориса все.

— Він взагалі мені нічого не розказує!

— Який скритний зробився! Ну, добре. Мені ранком вставати, йду спати. Дві зміни під ряд буде.

— Добре, мамусю, — Віка підстрибнула до матері, — іди, спи. На добраніч, — і цмокнула в холодну впалу щоку.

Віка частенько чула від матері ці стурбовані думки. Та вона ж не могла інакше. Втративши вже одну, так і ненароджену дитину всього три роки тому, вона взнала ціну сімейного спокою. Борису раптові зміни в поведінці матері видались фальшивими. Він досі не міг пробачити їй байдужість та холод*. Та зараз все нібито владналось й ніхто не хотів порушувати цього затишшя.

*

Під ногами озлоблено шурхотіло дрібненьке каміння. Глуха темрява, що густою отравою повисла в повітрі важко вдихалась в легені. Білява маківка щоразу прокручувала безжально втиснутий в пам’ять лаконічний адрес «Зелена, 335», «Зелена …»