10 частина

*  *  *

Поліна безповорушно лежала на новенькім, оббитім холодним дермонтіном дивані, задумавшись про дії , якій їй належить зробити; намагаючись розібратись в ситуації, запевнити себе пробачити Олега, знов обдурити себе й продовжити дивитись на світ крізь пальці. Якесь огидне, болісне відчуття піднялось у ній. Якась суміш гострої тривоги та відрази. Хоч і не вперше з`являлось в її змученій роздумами голові це питання. «Чому я терплю?». Воно віддалось відлунням всередині, забриніло, схвилювало. Потік нестримної, впертої енергії заполонив її та змусив піднятись.

«Чому я терплю?» — залунало знову, гучніше. Поліна була в нестямі, зла, схвильована. Напружені до краю, хоч і стомлені, м`язи потягли її, підняли, понесли з дому. Дівчина не тямлячи що робить, схопила рюкзак з вчорашніми книжками, свою, вологу від вчорашнього моросу куртку й чорний товстоплетений шарф, в який можна було закутатись повністю й гримнула дверима. Вона кинулась з дому, забувши замкнути двері на ключ, й взагалі забула про все на світі! Дівчина, стурбована власними почуттями, швидко, ще досі під впливом емоцій, неслася узбіччям до зупинки. Як на зло, маршрутка прибула тут-як-тут, не змушуючи чекати, не даючи остудити свій пил хоч трохи! Вона гупнулась на сидіння замотуючи себе в колючий, зовсім недоладний тут шарф, в який мала намір закритись від всього світу.

Дівчина скинула рюкзак, радіючи з того, що взяла з собою навушники та плеєр з записаними ще два роки тому забутими піснями. Вони завжди гріли їй душу та, нехай не надовго, повертали її в безтурботне минуле. Телефон ж вона ненависно жбурнула на диван ще вдома, відкинувши будь-яку надію почути дзвінок.

Назад дороги вже не було. Кожна секунда, що залишалася позаду разом з асфальтом, який вони проїжджали, колола її налякане серце, викликала болючі судоми, змішувала розум, вводила в нестяму. Дівчина вже не дивилась назад й не бачила дороги. Чим більше вона думала, про те що вчинила і що її чекає, тим більше вона дратувалась, тим гірша апатія її охоплювала, тим сильніше їй хотілось провернути назад. Й вона, відпустивши всі думи, відкинула голову на сидіння й забулась.

Пройшло менше п`ятнадцяти хвилин, як вона вже остаточно отямилась, навіть здригнулась всім тілом, злякавши сидячу поряд сусідку. З нерозумінням оглянулась довкола, ніби й не розуміючи: що тут забула. Потім, неначе згадавши це. Опустила свій хворобливий погляд. Її серці тиснуло якесь тривожне передчуття. Дівчина поблідла й нервово перевела погляд за вікно, щоб хоч якось відволікти себе від темних думок. І, як тільки автобус зупинився на подрібній їй зупинці, вона вистрелила з нього як опалена, з полегкістю відчуваючи на собі прохолодні потоки повітря.

            Вона не знала куди іти, й тільки зараз оце зрозуміла. Вона, наче загублене чотиричірне дитя, стояла посеред широкої вулиці, з сумом та страхом дивилась на незнайомців, що снували повсюду, заповнюючи широку, викладену каменем вулицю. Заклопотаних, полонених своїми справами людей. Дівчина відчула полегкість. Опинившись назовні, але цей світ виявився для неї надто великим. Поліна заблукала у ньому. У світі своїх думок. В груди ударило важке відчуття болю й самотності, що раз за разом покривало її, день від дня. Вона так втомилася від нього, що була ладна на все, щоб його позбутись. Дівчина захекалась від важкості в грудях, не в силах рушити з місця. Та й куди іти? Куди?! Нестерпні метання, сумніви краяли її зсередини, змушуючи метатись в думках, безладно блукати по вулиці штовхаючи людей, дивлячись навкруги так, наче щойно вперше це місце побачила.

            Вона хотіла пошвидше вирішити все і в той же час не бажала знати правди, вона панічно боялась її, тому й ішла так повільно, без користі розтягуючи момент очікування. Думаючи про те, що, якби змогла, — розтягла б її у вічність. Тривога, це зрадливе почуття наказувало повернутись, здатись, забути. Вона раз за разом вслухалась у нього, зупинялась посеред вулиці в нестямі, різко поверталась і, ніби щось швидко згадавши, знову оберталась, ідучи в початковому напрямку. Серце, нило, розривалось. Поліна відчайдушно намагалась не підпускати незрозумілих думок в свою голову. Вона розглядала людей, питала себе щось не суще, переключала увагу на прекрасні львівські будинки, які стояли, тіснившись, давлячись один на одного, тягнучись до гори. Тут люди снували ще швидше. Щільний натовп розтікався та збирався на вулицях, не дивлячись, ні один на одного, ні на блошиний ринок, що розтягся у них біля ніг, на на промоутерів, що кричали, швидше відлякуючи, чим приваблюючи туристів. Та всім було весело. Напевно їм цей щоденний «вуличний цирк» вже порядком набрид, а їхні думки були заповнені лише втечею додому, відпочинком, власними турботами, що й там їх чекали. Чого не скажеш про усміхнених поляків, що тараторили незрозумілою швидкою мовою, та тикали всюди пальцями.

            Темноволоса красуня скинула голову та глянула на кобальтово-сіре небо, що ніби плівкою вкривало землю, падало на будинки, дерева, людей, наче туман в дощовий осінній день. Кудись направо звертала широка, покрита бурою, блискучою від вологи й щоденного полірування тисячма, десятками тисяч коліс, бруківкою, прикрашена вже де не де зеленіючими, пишними цвітом каштанами, алея.

            Поліна пам᾽ятала цю алею. Пам᾽ятала ще холодною, темною, покритою мороком осінніх вечорів, встеленою пожовклим, мокрим, скомканим, мертвим листям, незмінним рухом, заповненою тоді ще захоплюючою активністю. Хіба не шкода тих років юності, що вже позаду? Поряд з Олегом, а інколи й порізнь, нарізно кожен місяць. Рідкі, вже давно позбавлені пригодницького духу й почуттів зустрічі, що їх Поліна так ждала, йдучи до школи, відбуваючи кожен урок, мов каторгу, біжучи до дому, щоб пошвидше, хоч на хвилинку, в спокої, на одинці відчути, вловити його, такий проникливий, трішки бадужий, розмірений, твердий голос, котрий змушував її по-дурному усміхатись, прощати, любити, плакати...

            Вона все одно хотіла його слухати. Навіть якщо слова, що були з ним поєднані, боляче жалили, відбирали мову, творивши холодну пустоту всередині. Але, караще вже чути крик, зневагу, презирство, ніж таке його красномовне мовчання. Незрозуміле і водночас — в саму точку.