9 частина

Борис летів до Арини, мов на крилах, переступаючи одразу по три сходинки на шляху до її аудиторії та, хвилюючись мов підліток. Всього кілька її слів, розбавлених шумом автобусного двигуна, та прозорий, легкий мов літній вітер сміх, вже змусили хлопця подумки благати водія маршрутки, щоб той їхав швидше.

Вони зустрічалися всього-нічого — не повний місяць. Та почалося все після рішучого, злегка п`яного, Борисового зізнання, яке він влаштував зовсім несподівано навіть для себе.

Після кількох років нерозділеного кохання та сором’язливих розмов десь в компанії спільних друзів, позитивна відповідь Арини стала для нього справжнім шоком. Одразу після цього він завертівся у вирі почуттів, забувши про все на світі. Сім`я, друзі, навчання — все це відійшло для нього на задній план. Ця любов цілком поглинула його, забравши залишки глузду і самоповаги. Його, колись сильна та тверда, мов камінь, натура, перетворилась на щось жалюгідне.

Після згоди коханої проблеми в житті Бориса не закінчились. Навпаки — їх стало вдвічі, чи той втричі, більше. Дуже швидко Арина показала свій характер, змушуючи Бориса задуматись. Хлопець зрозумів, що надто мало знав про неї, що бачив у ній тільки те, що хотів бачити. Проте це не заважало йому любити Арину ще сильніше.

І от, він вже стоїть біля дверей її аудиторії. Колюча хвиля переживань безслідно розчинилась, коли він наляг на товсті дерев`яні двері, що відокремлювали його він неї. Світло вдарило в очі, і перше, на що наткнувся його погляд — густий натовп людей, що прямував до виходу. Арина стояла біля кафедри. Вона тихо про щось перемовлялась з невідомим, мимобіжно поглядаючи на студентів, що сочились повз неї до дверей, перегороджуючи вільний вхід Борису до приміщення. Дівчина закінчила свою розмову з незнайомцем, байдуже махнула йому рукою та повернулась, також вливаючись в потік квапливих студентів. Вона спритно зловила задумливий Борисів погляд і тепер, вже радісно до нього підскочила. Її кругленьке обличчя прикрашала тонка усмішка, її маленький кирпатий носик і великі сіро-блакитні очі чомусь світилися. Вона легким порухом руки прибрала коротке пасмо свого акуратного «каре» за вухо, відкриваючи для ока розсип дрібного ластовиння на щоках. Борис мимовільно усміхнувся та поклав витончену тонку долоню на її маківку.

• Привіт. Втомилась? Пішли поїмо.

— Давай, хочу млинців,— дівчина жваво підхопила його руку, підстрибуючи на місці,— тут недалеко є якась міні-пекарня! Вона дуже популярна, але я там ще не була! Ти не уявляєш яка я голодна! Нас тримали дві пари без перерви! Я без цього знала, що наш хімік з головою не дружить, але ж не всі й снідали! Так і зглузду можна з`їхати, чекаючи кінця пари!

—  Чого це він вас тримав? — з лагідністю у голосі спитав Борис крокуючи у бік виходу й хапаючи рукою Аринину долоню,— до речі, з ким це ти розмовляла в аудиторі, коли я тебе чекав? – спитав Борис, ведучи свою дівчину по бруківці біля будівлі університету.

— Ем,— Арина кинула блискавичний погляд на хлопця,— це мій знайомий. Ми з ним на одному потоці вчимося. А що таке? Ревнуєш? — в ту ж мить вона лукаво посміхнулася, вдоволена, що так швидко змогла його відволікти, —  Невже?

— Що він робив у тебе на практичному?— непохитно видав Борис, пропускаючи досадну іронію крізь вуха.

— Та це він до викладача прийшов, а не до мене. Я не могла минути його, заговорила, от і все! Ти ж не надумав там собі чогось за ту нещасну хвилину, яку ми говорили?

Борис відвів погляд. Він чітко відчував те, як майстерно вона бреше, вевнена, що Борис вірить. Він хотів вірити.

— Як у тебе модульні? Добре здав?— немовби відволікаючи його, мовила Арина та заглянула йому прямо в очі. Напевно, вона шукала в них звичне тепло, довіру та лагідність, але, не знайшовши, холодно відсторонилася. 

— Не знаю. Я був не в дусі сьогодні вранці. Не виспався, певно,— покривив душею й Борис.

Пара постатей прошмигнула в яскраве приміщення, заповнене прозорим денним світлом і солодким, ванільним ароматом. Чудовий запах без сумніву панував тут завдяки широко відчиненим дверям в кухню та широким прилавкам, заповненим найрізноманітнішими витворами кондитерського мистецтва. Було тепло й приємно. Відвідувачі, що тихо розмовляли, розсілись десь по куточках кафе. Широкі, вкриті картатими пледами, дерев’яні диванчики доповнювали затишну атмосферу, в якій хотілось затриматись.

Арина одразу потягнула Бориса до круглого столика біля вітрини. Тут було дуже яскраво, промені ще холодного сонця проникали крізь тоненькі вікна, заливаючи весь простір свіжим, наче ранковим, світлом.

— Тут треба замовляти їжу самостійно, я виберу щось, ти сиди!— й дівчина, покинувши свій невеличкий, всіяний блискучими стразами, рюкзак та диванчику, весело підморгнула хлопцю наостанок. Обслуговуючий персонал був досить уважним і приємним, а розмова з Ариною, яку Борис так чекав, —  приємною та лагідною. Хлопець був радий кожній секунді, коли він міг дивитись коханій в очі, чути такий дзвінкий та теплий її сміх, не помічаючи темряви всередині, яку вона так вдало маскувала за тлом радощів та легко підтонованого обличчя.

Блукаючі думки вже кілька раз змогли відволікти її увагу від такого закоханого Бориса, що наче, й не кліпав, дивлячись в миле обличчя. Тонкий прямий ніс, витонченого контуру губи, стиснуті в самовільній усмішці та зачаровані карі очі — все в ньому було закоханим, все бачило, відчувало тільки Арину. Її солодкий голос, змішаний з приторною різкістю її аромату…

— Столик 8, Ваше замовлення готове, —  Борис наче прокинувся, навіть здригнувся.

Арина не спішучи залишила стіл і подалася в інший кінець зали, хапаючи з сумки гаманець. Борис мрійливо втупився їй вслід, не до кінця розуміючи куди вона іде та навіть не зрозумів звідки йде вібрація по скляному столику, аж поки повністю не прокинувся і не вгледів на столі Аринин телефон. На широкому екрані несподівано висвітлилося чиєсь коротке чоловіче ім`я. Екран згас, але через десяток секунд, він знову спалахнув. Посередині з`явилося повідомлення, а після нього — ще два. Борис байдуже, легким порухом обернув до себе мобільник і швидко  пробігся очима по останній СМС-ці, частково висвітленій на екрані блокування. Не встиг він прочитати вміст, як дисплей залило інше вікно, якийсь тип тепер дзвонив їй, проте недовго: всього на секунду чи, може, дві, вистачило його терпіння. Борис, здивовано застиг над екраном та мовчки спостерігав за всім цим, терпляче роздумуючи над тим, хто б це міг бути на ім`я Тимофій. Його думки перервав наступний гудок, і Борис, бажаючи впевнитись, схопив телефон в свої руки, та швидкими дотиками відкрив хвилюючі повідомлення: