8 частина

Уже темніло. Стомлена й засмучена, Поліна довго скиталась по вулицях свого міста, непомітно спостерігаючи за його безкінечним рухом та  метушнею. На екрані її напіврозрядженого мобільника так жодного разу й не блимнуло повідомлення, жодного разу не загуділа мелодія дзвінку. Це вже не дивувало й навіть не засмучувало. Мама допізна затримується на групі продовженого дня. Вона працювала в другому кінці Стрия, в сьомій школі, тому не могла бачити доньку на протязі робочого дня. Та жінка й не здогадувалася, що зараз її дочка не вдома, а розгулює одна по місті з тяжкістю на серці та сухими слідами від сліз на щоках.

Після зустрічі з Танею не з`явилось ніякого полегшення, все тільки сильніше заплуталось й ускладнилось. Хоч дівчині й хотілось вже нарешті забути все те, що її постійно тривожило, ці підступні думки ні на хвилину не покидали її голови. Вона почувала себе пустою та безпомічно слабкою в цьому світі. Її це лякало.

Піднявши очі та оглянувшись, вона помітила яке все навколо живе. Надто швидке для неї. Все надто стрімке для того щоб просто подумати. Шум міста, пролітаючі повз шиплячі автівки, блимаючі ліхтарі, гучні голоси перехожих. Збоку світилась вітрина одної з численних, таких миленьких й затишних кафешок, за невеличкими столиками якого сиділи радісні та усміхнені люди. У них немає проблем? Вони не відчувають болю? Вони сміються та їдять, сидять притиснувшись на лавках, ходять, обвивши долоні, по тротуару, милуються виглядом нічного неба, всіяного дрібними зорями.

«Й мені хотілось би сміятись. Хочу пити каву за тим столиком, зустрітися з коханим, й затамувавши подих чекати коли він торкнеться моєї долоні, обійме, скаже що любить. Невже так багато? Напевно, я бажаю надто багато. Хочу, щоб він захищав мене, а не безсовісно обманював. Хочу щоб сльози більше не текли, щоб не було образливо та гірко. Хочу кави…»

Поліна зупинилась біля широкої блискучої вітрини та ще раз глянула  на світлі лиця незнайомців. Вона піднялась невеличкими східцями і торкнулась гладкої поверхні вхідних дверей. Але тільки зараз вона згадала про свій рюкзак, який покинула в школі ще перед обідом. Там були її гроші та ключі, без яких дівчині не потрапити додому. От дурість! Залишити речі у школі, а самій втекти з уроків та вештатись десь по незнайомих дорогах.

Дівчина метнулась. Треба зараз же забрати його, поки школу не зачинили та зовсім не стемніло.

*  *  *

Нестерпно нили змучені ноги. Тривала прогулянка по всьому місту та пара кілометрових забігів послужили цьому причиною. Хотілось їсти та спати, бідолашні кінцівки вже ледь рухались, але дівчина все-таки дійшла. Вона забрала в ще відчиненій учительській ключ від свого класу і одразу пішла в кінець коридору, де знаходилися його двері. Рюкзак нікуди не зник. Він і дальше непорушно лежав на тому стільці, на якому його залишили. Нікого він не турбував, власне, як і Поліна. Дівчина з полегшенням зітхнула. Всередині все було на місці. І на диво, нічого нового в ньому також не з`явилося. Ні фантиків, ні шматків поколеної крейди, якими вони люблять перекодуватися на перервах, ні зкомканих клаптів паперу з дивними надписами. Пощастило.

*  *  *

Від вчорашніх сліз не залишилось нічого, крім згадки. Все навкруг знову наповнилося, якими-не-якими, але красками. Прокинутися в порожньому домі для Поліни було рідкістю, але сьогоднішнього ранку, вийшовши з кімнати, вона не почула жодної метушні та крику, який завше будив її до школи. Ця невимушена спокійна самотність забрала в дівчини задоволення вислуховувати розпити та набридливі батьківські настанови, часті ранкові сварки та скандали, що так сильно її дістали. Кирила також зранку вже не було. Він, напевно, зірвався в школу так рано, щоб встигнути ще списати у когось домашку з хімії, яку він вчора категорично відмовився писати, надавши перевагу комп`ютерним іграм.

Поля заварила чай. Повернулась у вітальню та, глянувши на свій, кинутий в куток рюкзак, вона різко перехотіла іти до школи. Саме слово «школа» відбивало у неї й апетит і будь-яке бажання здобувати знання. Подумки пославши все, вона відірвала свій погляд від сумки та подалася на кухню, бухнулася на кушетку напроти телевізора та потягнула до уст чашку гарячого чорного чаю. Вона була неймовірна рада побути вдома на одинці, не втікаючи ні від кого. Трепетна тиша дещо лікувала її занепокоєну душу.

Вчора, після приходу її чекав несподіваний «сюрприз». Мати, зі невдоволеним обличчям та складеними на грудях руками, радісно зустріла її на кухні. Ненависний скандал не змусив на себе чекати. Мати нещадно та бездумно ї добивала, поки дівчина знову не втекла. У своїй кімнаті її вже ніхто не чіпав. Полінин трішки відновлений настрій знову був холодно розтрощений.

Згадавши про це, Поліна насупилась. Зовсім не хотілось розривати цю прекрасну тишу своїми прикрими думами про школу, про недалеких однокласників, які всього на кілька кроків втекли по еволюції від мавпи, про збайдужілих батьків, які вважали, що Поліна зовсім не потребує турботи й розуміння, про гору невиконаної домашки, з якою вона зараз збиралася до школи, чи дивні чутки про Олега, в які зовсім не хотіла занурюватися, бо відчувала: вони не брешуть.

Тепло, що розлилось всередині разом з гарячим чаєм, дещо її звеселило. Вона кинула погляд на чорний екран телевізора і в голові спустошилося. Дівчина хотіла вирватись назовні, подальше від усіх, в той куток, де нікого немає, де ніхто її не дістане. Знову цей неживий понурий стан. Це набридле до тошноти почуття, безперервний вир всередині, що не дає відволіктись.

Вона ледь стрималась, щоб не загарчати. Де ж цей Олег? Він коньки відкинув, чи що? Як можна так безсовісно тікати? Поліна, з неприємним роздратуванням на білім личку з поспіхом схопила зі стола телефон. Дівчина торкнулася пальцем палаючої іконки з чиїмось коротким іменем і миттю притиснула до вуха. Вона знала, що він не відповість і навіть не засмутилась, коли її догадка справдилась. Поліна на секунду замислилась, направивши прозорий погляд за невеличке високе вікно, а згодом ще раз до когось подзвонила. Не довго довелось чекати, перш ніж в трубці почувся голос. Оживлене Полінине серце спалахнуло твердою наполегливістю і дівчина заговорила: