6 частина

Розділ другий. Виток долі

П'ять місяців до останніх подій

Це був хороший день. Світлий і сонячний. Цього дня все видавалось таким мирним і спокійним, що хотілось й самому завмерти разом з навколишнім й нерухомо вслуховуватися в тишу. Сонце іскрилось. Насичене кольором небо відбивалося синявою на спокійній течії річки. М’ягко хлюпотіли потоки, тонко дзюркотіла вода, рухаючись все далі і далі, забираючи з собою час. Минула мить мовчання, а по ньому — тихе й тривожне:

— За тиждень я їду. Мої батьки все ж вирішили переїхати за кордон. Вони хочуть, щоб я завершила навчальний рік в Британії.

— І ти погодилась?!- Поліна широко розпахнула очі й рвучко обернулась до подруги, що принишкла поряд.

— У мене не було ніякого вибору. Тато не хоче залишати мене тут одну.

— А Дем’ян? Він же залишається у Львові! Це не справедливо,- вигукнула ясноока брюнетка і звела брови,- Арина знає? Що сказала вона?

— Нічого. Вона ще не знає про те, що я їду, а щодо брата, то тато сказав, що не може забрати його з нами.

— Що це означає?

— Я й сама не знаю. Напевно, у нього якісь важливі справи вдома. І взагалі, я з ним вже більше двох тижнів не бачилась.

Поліна стурбовано глянула на світле обличчя подруги. Дівчина не тямила, чому раптом Аня вирішила виїхати з України, покинути свій власний дім, всіх своїх найблищих друзів і про все це забути. Вона відчувала якусь дивну тривогу та смуток. Її краща подруга їде незрозуміло куди, і не відомо коли вони ще зможуть побачитися! Це насторожувало. Чому її батьки так чинять? Невже трапилося щось непередбачуване? Всі ці питання, що хотіли бути озвученими, так і не вирвалися з її уст. Красуня так і залишилась мовчати, схвильовано розглядаючи манливі потоки. Тепер і досить спокійна трава, повільна течія ріки та пташки, застиглі на гілках — все стурбувалося, все ворухнулося, метнуло. Ринув вітер, нахилив трави, підняв холодні хвилі, яким за мить судилось розбитись об берегове каміння, та зігнав з дерев завмерлих птахів, що налякано затріпотіли своїми тендітними крилами.

— Ти чого? Я буду дзвонити! По десять раз на день! Буду приїжджати! Завжди все тобі розповідатиму!- Анині світло-карі очі на мить зблиснули, наповнившись наївною радістю, надією й печаллю. Вона невимушено обійняла Поліну й весело додала:- Полюсь, в нас ще є цілий тиждень! Ми відсвяткуємо мій день народження всі разом! Це стане чудовим спогадом! Давай повеселимося ці дні!

— Ага. Тільки…- брюнетка затнулася.

— Що?- звела вгору свої густенькі рівні брови Аня.

— Ні, нічого. Давай не будемо сумувати.

Обличчя Анни чомусь іскрилось. Чому воно виглядало таким щасливим і сумним водночас? Несподівано й Поліна усміхнулась. Їхні душі наповнились простою дитячою надією, що все так повинно бути, що все на краще, що ця дружба назавжди.

У дорослому жорстокому й зовсім непередбачуваному світі, беззахисний підліток не може ще цього знати. Він бореться з ним за свої дрібниці відкрито й програє, а потерпівши, боротись зовсім припиняє. А саме тому, що втрачає ті дрібниці, за які вистачає запалу зірватись.

Поліна ніколи й не боролась. Все що приходило вона з радістю приймала, що зникало — за зудумовуючись відспускала. Тоді чому ж зараз так болить серце? Напевно Поліна і справді не хотіла втрачати дорогу їй людину. Єдину, котра розуміла, яка всиляла впевненість і яка ніколи не зраджувала.

*  *  *

Тим часом, в самому центрі руху, в оточені незнайомих слів туристів, ступали дві постатті. Світловолосоий юнак йшов попереду, чимось роздратований, він і гнав вперед, як навіжений, щоб встигнути ще зустрітися зі своєю коханою, яку він Бог знає вже скільки не бачив. Що стосується Віки, то вона намагалася насолодитися кожною хвилиною, проведеною з братом, що останнім часом так віддалився, став зовсім чужим і надзвичайно холодним по відношенню до сестри. Й Віка була впевнена, що Борис такий через оцю свою "кохану".

— Ти кудись спішиш?- видавила білявка, намагаючись віддихатись. Вона підняла свої блискучі чорні очі.

— Спішу, тож рухайся трохи,- буркнув він і знову прискорився.

— Чекай, я не можу так швидко. Мене вже в боці коле! На наступний раз сам підеш! Ти ж знаєш, я не можу швидко ходити, - надула щоки Віка і насупила свої пшеничні брівки,- зі своєю Ариною ти не такий злюка!

— Заходи швидше,- перебив Борис, тримаючи для сестри важкі пластикові двері.

Віка замовкла. Це було образливо. І їй захотілось подутись на брата, але дутись на того, хто цього й не помічає не виходить довго і вже за кілька хвилин Віка знову весело щебетала до похнюпленого і буркітливого брата.

Борис з Вікою поспішаючи минали стелажі, шукаючи чогось. БІлявка все щебетала. Брат натомість тільки зосередженно водив поглядом.

Та враз, його нудьгуючий вираз на обличч змінився: Борис весело звернувся до якогось, незнайомого віці хлопця. Спершу дівчина зовсім й непомітила його з-за спини брата.

— Здоров, ти якими тут опинився? - заговорив блондин з ентузіазмом.

— О, привіт! - гукнув хлопець, обернувши своє симпатичне засмагле лице до Бориса: коротке русе волосся, гостра лінія підборіддя, склянні сині очі, прямий, трошки гострий ніс, тонкі пружні губи,- повернувся з Тернополя, забіг сюди щось прихопити. Вмираю з голоду. Андрій віз мене три години голодного, навіть води не взяв. А ти чим занятий? Як вдома? - спитав Ромко, метнувши поглядом до дівчини, що стояла позаду, - подруга твоя?

— Сестра. В мене поручення від предків, маю купити якісь дурниці.

— Мене Віка звати,- долинуло з-заду від усміхненої білявки.

— Ромко,- коротко,- Хм, не знав, що у тебе є сестра,- вже до Бориса.

— Будеш знати,- буркнув той, хапаючи упаковку серветок зі стелажу,- коли вже будеш не занняттях?

— Та вже завтра, можливо. Не хочу пропускати пари одразу після приїзду. Мене й вигнати можуть. Карлсон й так недолюблює мене.