5 частина

Посеред великої темної, освітленої тільки слабкими лампами, кімнати стояв довгий, з обрізаними кутами, дерев'яний стіл. На ньому не стояло нічого окрім десятьох склянок коньяку та скляного граненого графіну. Біля деяких фігур, мов на показ на столі були викладені ще якісь ключі чи пафосні важкі хрести на ланцюгах. Жилаві грубі руки терли їх.

— ...ні з ким не розмовляй і порви всі зв'язки зі своїми псами. Ми всеодно скоро знову вибираємося з країни. Шарки вдеруться сюди і будуть скрізь винюхувати. Вони повбивають всіх з ким ти хоч кількома словами перекинувся. Звичайно, не одразу і тому я даю тобі і їм шанс вижити! Попередь найпотрібніших тобі дівок, щоб багато не говорили, різне може бути! А сам ти також багато не тріпайся, будь завжди обережним, зрозумів?

— Зрузумів, батьку, буду обережним, - мовили сухо пружні юні губи. Темні очі з жовтими цяточками відблисків з огидою оглядали всіх присутніх. 

— Сподіваюсь, — промовив низький слабкий голос. - А тепер обговоримо продаж моїх філіалів. Я б не хотів сплавити їх аби кому, навіть не дивлячись на те, що у мене обмаль часу. А наш головний бізнес, я думаю, взагалі прийдеться призупинити. Подбай про це, Чірпа...

Всі за столом дивилися на чоловіка років сорока. На ньому був темний костюм та синя сорочка, захована під піджаком. Його волося було посірілим та зрідлим, очі хворобливо блищали. На поясі висів його вірний супутник —  Кольт 1911. Без зброї Семен Бугар ні їв, ні спав. Останні роки його переслідувала паранойя смерті. Він боявся, що всі його гріхи колись його настигнуть. Чи не тому на його старечій жилавй шиї висів такий помпезний ланцюг з підвіскою хрестом. Чи не тому він падав навколішки й гаряче молився ночами, охоплений агонією страху…

*  *  *
 

Арина не відвідувала університет уже більше двох тижднів, які для декого тягнулися роками, а для декого промайнули миттю. Борис, здається, впав у депресію. Він вічно прокидався серед ночі та ходив по дому, наче сновида. Та з таким виразом на обличчі, наче він повністю знесилений й зараз впаде. На парах він весь час був неуважним і постійно літав в хмарах, а про те, що його просять на консультацію, він взагалі дізнавався лише тоді, коли діставав добрячого підзатильника від викладача чи знайомого, що старанно тормосив його за плечі. Та частіше за все, він взагалі не навідувався до універу.

Чому йому було так страшно ступити назустріч Арині? Він боявся того, що вона звинуватить в усьому саме його, а бо ще гірше — від нього відвернеться. Тим паче, що якщо вона потерпіла надто сильно? Що, якщо через нього вона вже не жива?..

Четвер. Обід. Уже минули дві пари. Дівчата сиділи біля універу на лавочці та їли свій не надто багатий обід, що складався з парочки невеликих круасанів та баночки соку. Вони активно розмовляли на рахунок їх майбутнього тесту від юридичному праву та намагалися хоч трохи відпочити від постійної біганини по аудиторії до аудиторії. Раптом вони почули різкий хрускіт, який пролунав десь поряд. Товсті осколки скла з гучним дзвоном розлетілись на всебіч, невпинно розбиваючись об бруківку. Вікно позаду дівчат було вщент розтрощене чимось надзвичайно швидким та міцним. Перелякані подруги ледь встигли прикрити свої голови руками, перш ніж гігантські осколки скла пролетіли над ними. Від несподіванки вони навіть втратили дар мови.

Все, що вони змоли одразу після того, як все це припинилося — боязко переглянутись і шумно видихнути. Не встигли вони до кінця отямитись, як біля них з`явився цілий натовп. Всі допитливі студенти та викладачі оточили розгублених і до смерті переляканих дівчат та почали розводити там повний безлад і метушню.

— Бігом до мене в кабінет, - люто просичав якийсь товстий чоловік і, різко розвернувшись, почвалав кудись крізь натовп. Через мить до дівчат дійшло, що це був їх ректор. Гул навкруги не припинявся, всі були здивовані та бажали знати що тут відбулося, атже цей гучний тріск чули навіть консультанти магазину техніки через дорогу. Вони й повихрдили на вулицю. Дівчата знову перелякано перезирнулися і невпевнено піднялися з лавочки, залишаючи свої рюкзаки прямо на ній. Вони самі не повністю зрозуміли, що відбулося, але кожна з них передчувала бурю.

Дівчата, тамуючи хвилювання, піднялися сходами на другий поверх, щоб потрапити до кабінету ректора. Було таке відчуття, наче вони йдуть на розстріл, атже останній вираз обличчя Павла Володимировича, говорив про те, що це все так просто не закінчиться.

Важкі двері без скрипу відчинилися. На порозі опинилися дві розгублені дівчини. Поліна і Віка мовчки стояли, наче ждали свого вироку в суді. Проте ректор теж не говорив ні слова. Напевне, він чекав, що подруги почнуть виправдовуватися, або допитуватися причину виклику. Але цього не сталося. Погляд Поліни несподівано ковзнув по вишуканих і не по-студентськи розкішних меблях. «Ще джакузі й більярдного стола для повної картини не вистачає», - промайнуло в голові й на обличчі красуні з`явилася мимовільна крива усмішка.

Раптом всередину ввірвалася захекана Марта з якимись паперами в руках. Вона, не помічаючи гостей, швидко підійшла до стола ректора і ледь не кинула на нього ці папери.

— Дядьку, мені ніколи бігати за цими підписами! В мене скоро модульна, я маю підготуватися! Можна я вже піду?

В поле зору потрапили дві подруги, дівчина завмерла.

— А чого Поліна з Вікою тут?

— Вони накоїли дещо,- холодно відповів чоловік, дивлячись на свої, складені в замок пальці.

— Нічого ми не...- ледь не вигукнула запальна білявка, але швидко затнулася, уловивши його суворий погляд, що одразу ж її вколов.

— Ти їх знаєш?- спитав здивований ректор, повертаючись до своєї племінниці.

— Ці дівчата нічого не коїли. Вони були зі мною, до того як я пішла за паперами. Такого ж не мого статись!

— Як це не могло? Вони розбили вікно на задньому дворі університета! Я навіть не уявляю чим вони це зробили, раз скло такої товщини розлетілось наче піддталий лід!- знову набирався люті товстенький дядько.