Віка бігла, неначе в неї хтось стріляв. Вона ледве згадала дорогу, бо через хвилювання в неї все перекрутилось і перемішалось в голові. Прибігши, вона глибоко вдихнула, перебрала слова і відчинила двері кафе. За столиками ні кого вже не було, в залі панувала тиша, а бордові штори на вікнах були вже щільно завішені. Невже вона запізнилася? Ні. Віка не довго думаючи підбігла до офіціанта, в надії розпитати його і схвильовано затараторила.
— Вони щойно пішли,- відповів він, вислухавши всю її збиту промову.
Навіть не дослухавши, білявка вибігла з закладу. Через темряву, уже нічого не було видно. Вулиці й будинки ставали незнайомими. Все менше ставало ліхтарів, проте Віка все не зупинялась. А коли вона визнала, що заблукала, спробувала дозвонитися до друзів. Ніхто не піднімав слухаку і це насторожувало. Дівчину почала охоплювати паніка, проте вона не зупинялась: нарешті Віка дозвонилася до Марти, котара вже чомусь була у ліжку. Дівчина пообіцяла, що по білявку приїде її хлопець, а та лише нехай скаже на якій вулиці зараз.
— Городська.
— Ти хоч знаєш яка ця Городська довга? Шукай немери домів на стінах!
— Чекай, чекай! Темно!
— Віко, не панікуй, мусить писати, підійди до ліхтаря! Й чого ти взагалі повернулася?
— Мені треба Антона!
— Якого Антона? Що сталося?
— Марто, я потім тобі все розкажу, телефон зараз вирубиться! Бачу тут номера 70... 71... Хай їде сюди. Тут одні жилі будинки.
Втомлена й перелякана дівчина сіла на тротуар. Вона тремтіла від пронизливого морозного вітру і терла руки... Минуло, приблизно, пів години, перш ніж Віка піднялася. Весь цей час понура красуня сиділа на бетонних східцях якоїсь старої будівлі, схрестивши руки на грудях, і думала про ситуацію. Від кожного шурхоту вона здригалася, від кожного прохожого вона сахалася і ховалася… Та в голові її лунало лише одне: «Антон знає правду. Лише він може розповісти, що сталося з Борисом!»
Раптом поряд зупинилося біле низеньке авто, що різко відтінялося в темряві. З нього вийшов високий русявий хлопець, який не швидко підійшов і заговорив до Віки:
— Це ти, Віко? Сідай швидше.
Його дівчина не змогла розгледіти, але сівши в машину, при світлі ліхтаря, вона побачила дуже знайоме лице. Її серце ледь не вистрибнуло. Вона поряд з ... Ромком!
В той момент дівчина стільки хотіла сказати, але їй немов відібрало мову. Вона дивилася на юнака, боячись поворухнутись чи навіть трохи шумно дихнути. Вона все ще не до кінця впевнилася в тому, що зараз бачить саме його. Хоч цей хлопець й був таким схожим на того Романа, якого вона знала раніше, серце передчувало щось погане, їй було неспокійно і страшно. Тому вони їхали в повній тиші. Вона гнітила обох, але першою не видержала Віка.
"Треба заговорити... Я мушу спитати, що трапилось?"- спонукала себе Вікторія. Вона вже розкрила рота для того щоб зробити це, але в один момент обірвала себе на півслові. Несподівано Роман обернувся і якось дивно й зовсім не по-щирому усміхнувся.
— Я від Марти, не переживай.
— Добре,- зашарілася Віка, але швидко набралася мужності й одразу насупилася. Це він Мартин хлопець, якого вона так ховала? Ось чому!
— Ну, кажи куди тобі, - байдуже, не обертаючись пробурмотів він. Віка ще раз кинула до нього прикрий погляд, вдихнула і рішуче мовила:
— Тож ти зустрічаєшся з "Маратом"? — дівчина з деяким задоволенням звернула увагу, як хлопець смкнувся, — Вона мені раніше не говорила про тебе, чомусь, — тепер все було ясно! Та нащо ж вона послала Ромка по Віку, якщо прекрасно все знала про їхнє минуле.
Зненацька голова Ромка різко повернулася, він витріщився на дівчину незрозумілим темним поглядом. Уловивши вимовленую Вікою знайому "кличку" він різко зірвався. Брови його були насуплені, а лице здивовано-злим та не встиг він розкрити рота, щоб щось їй відповісти, як раптом, яскраве сяйво їх осліпило. Вантажна машина, яка їхала їм на зустріч, з гучним гудком мало не врізалася них, але хлопцеві ледь вдалося в останню мить викрутити кермо, щоб уникнути удару. Романові перехопило подих, весь холодний і тремтячий він зїхав на тротуар, зупинився. Віка злякано мигала очима, а хлопець обернувся і несподівано скрикнув:
— Все вже минулому, я здивований, що ти ще досі пам'ятаєш це! Але все вже не буде, як раніше! У мене дівчина, і я її люблю.
— З чого ти взяв, що мені потрібен? - ображено проголосила білявка, відчуваючи, що зараз остаточно зірветься, — повір, Ромку, я нічого їй не скажу, вона все сама чудово знає! Кохаєш її? — із злісною іронією протягнула Віка.
Зрадницький клубок підкочувався до горла, а очі жахливо пекли. Щоб ні в якому разі не показати йому своїх сліз білявка похапцем схопилася за ручку та тремтячими руками відкрила двері. Ображено вона вискочила з машини й побігла кудись в темряву. Роман застиг на кілька секунд, дивлячись на її постать туманним розгубленим поглядом. Її фігура швидко зникала в мороці ночі. Роман натомість, швидко опам'ятавшись, завів в машину та рвонув далі по дорозі.
Він все-таки її не забув... Але ясно було, що минуле вже не повернути. Щось дуже змінило його. Таким грубим і дратівливим він не міг бути... Та й Марта. Скільки вона вже приховувала від подруги це? І скільки ще збиралася? Добре що Ромко вивіз її хочаби на знайому вулицю. Тепер дочекатися 46-ки та пройти трохи до двору — і вона вдома.
* * *
Віка прокинулася в своєму ліжку... Невже, це був сон? Вона оговталася і потерла очі. Білявка лежала у вчорашньому одязі під недбало накинутою ковдрою. Добре хоч взуття зняла… Ні, це був не сон. Це був кошмар!
До кімнати ввійшов Борис. Він сів на край ліжка і трохи грізно, але видно що не серйозно і з турботою, сказав:
— Де ти вешталась до опівночі? Я дзвонив тобі з десяток раз... невже свій телефон так і не знайшла?
— Та нічого я і не губила,- винувато опустила очі і зітхнула дівчина.
— В сенсі...
#10064 в Любовні романи
#3906 в Сучасний любовний роман
#2437 в Молодіжна проза
від ненависті до любові, кохання не купити, бандит та звичайна дівчина
Відредаговано: 04.02.2021