Пролог

Заплющити очі. Вслухатись в шум води. Відчути кожен подих крижаних гірських потоків, що забирають безповоротно в далечінь з собою час. Останні літні промені сонця лагідно спускалися на щоки. А тремтлива мить щасливого вмиротворення хиталася на гарячих пасмах волосся. Хотілось сидіти так й сидіти. Гіпнозуватись мототонним течінням крихкої прозорості, що трощилася об берегові брили, що студила бризками ноги, що не давала потонути глибоко в собі.

Дівчинка здригнулася від чергового пориву вітру. Вечоріло. Вона швидко оглянулася, чи немає нікого, чи ніхто за нею не спостерігає. Дивачка. Сидить собі на березі зовсім одна. Ввесь вечір дивиться на небо й жує білі стеблинки костриці. Про щось думає. Плаче іноді, коли в навушниках починає грати щось тривожне, та знову усміхається, коли бачить схожу на кита чи черевичок хмаринку.

Десь дуже далеко срібно-кобальтовою примарою видніються гори. Таємничі скали, що поглинають сонце. Сонце натомість розтікається гієнною лавою по горизонті, плавиться, нагріває сталь холодного неба настільки, що його краєчки теж починають червоніти.

Додому зовсім не хочеться. Щойно там була чергова сварка. Мати лютувала через якісь дрібниці. Не прибрані тарілки зі столу. Через нові джинси, залишені не в тому місці і ввімкуте світло в ванній. Батько з нервів засів у компютері, стомившись вислуховувати крики й гамір.

Він звичайний роботящий чоловік, що вже років 20 кочує по видобувничих фірмах. То в Україні, то за її межами. Нервовий, квапливий та злісно-чесний. Напевно тому й не такий успішний як його колишні однокласники, що в свій час були тами ж як і він шкідними підлітками. Йому вже 46. Відучившись в ПТУ, що розсташовувалося недалеко від рідного села, він остаточно поставив хрест на майбутньому і відігнав будь які амбіції. За чим і шкодує без упину. Та все твердть, що застарий щось вже міняти. Хоч і виглядає він ще повним сил та наснаги до роботи. Любить завуальовані грязні жарти. І, хоч на перший погляд він здається досить недалеким робочим чоловіком, він глибоко цікаваиться глобальним станом світу. Обожнює дивитися документальні фільми про «воров в законе» й «світове правительсто».

Мати звичайна вчителька молодших класів, якій дають лише самі непотрібні уроки в самих слабших класах. Але напроти, вона повна енергії, хоч нікому свої прагнення не розкриває. Останніх років вона добилася збільшення робочих годин і вступила в Дрогобицький педагогічний інститут щоб підвищити кваліфікацію. Вона прагнула кращого життя в свої 42. Була жвава та розумна. Інколи старечі риси проглядувались в її поведінці, проте вона не втрачала гумору й спокійного байдужого оптимізму.

Й коли вони вчергове сваряться одне з одним здається, що то чужі одне одному люди. Проте кожного вечора вони сідають за стіл і без упину говорять. Говорять, планують, доводять щось, переказують найцікавіші статті, що прочитали в інтернеті, жартують цими гострими злючими жартами та обговорють життя сташої доньки. Вони зовсім не недалекі, але наглухо закриті й не мають вже тієї чутливості до світу.

Завтра перший день осені. І не тільки. Це перший день самотньої подорожі в чуже, таке велике й невідоме місто. Натовп людей. І ти не знаєш куди себе діти від нудьги.

А поки солодка печаль, що танула в зіницях останніми відблисками сонця, була найяскравим почуттям. Поліна усвідомила, що ще трохи і вона прирече себе на самотність нічної прогулянки по Стрию. А вона нічого так не боялася, як нічної дороги наодинці з темними стінами будинків і шастанням машин. Стало якось неспокійно. Довелося повертатися додому. Десята вечора, а мама все не дзвонить.

Зупинила свою швидку нетерплячу ходу і глянула на потрісканий екран своєї мобілки. Їй хотілося позвонити подрузі. Та вже якось і не сміла. Знає, що знову почує цей прикрито роздратований тон, цю незручність. Хоч і пройшло всього чотири місяці з тих пір. Все так перевернулось. І єдиним другом під боком лишилась лише мовчазна прикрість її життя.

Так не хочеться рано вставати. Метушитися. Всі сумки акуратно поскладані в кімнаті і, дивлячись на них, така близька вже тривога потискує злегка за голосницю. Можливо хоч там ця нестерпна тіснота розірветься на тріски. Може це удушення трохи полегшить свій натиск на груди. Там все таке чуже й холодне. Зате тут нестерпно тісно. Й лише темна кімнатка наверху, до якої не часто хтось навідується — пристанище її музики й сліз. Полінині батьки вирішили, що на час начання Полі краще залишитись у тітки, що проживала в Солонці, маленькому населеному пункті, що тулився до окраїни Львова. Звідти, нехай не надто швидко, але комфортно можна було добиратися в центр на навчання. Квартири в сомому Львові було зімати дорого, особливо ближче до центру. Цього батьки дівчини собі дозволити не могли. А в гуртожитку умови були просто жахливими! 

Тітку Поля любила. Та останнім часом вони були не надто близькі. Рідко бачилися. Самотня жінка, що повидавала своїх дочок заміж, страждала від самотності й тому, напевно була б рада прийняти в дім племінницю. Та Поля зовсім не знала що чекатиме її там...

Помаленьку. Це дитя пізнавало світ. Не в миті гострого потрясіння, а в години проведені з самою собою. Й, заразившись від батьків цією гнітючою нечутливістю, вона боялася відкритися світові, в який так щиро раніше прагнула. Ніщо вже не манило. І ця глухота до барв вганяла в усе більшу апатію перед світом. І навіть малювати стало для неї якось важко й марудно. Вона втрачала себе. Люди навколо переконували, що вона — не вона. Тому все й плуталось. Тому вона ненавиділа себе без причини. Тому жаліла й, щоразу дивлячись в дзеркало, знаходила в своєму обличчі все більше вад, все більше більше зуділа її душа роздратуванням, все більшою нікчемністю вона себе одаряла. Й нічого не могла з цим зробити, дивлячись зло на тих, у кого є чогось більше, хто безтурботно мотає головою й викладає в інстаграм фото зі своєю «половинкою».

*  *  *