Розділ 12 Пастка

Еліс

Дивно. 

Адже в коридорі зовсім нікого не було. Сто відсотків тут щось зробив Алан. Хто ж він такий? Маг? Фокусник? 

Господи, це смішно. Про, що я думаю? Чому мої думки взагалі забиті про нього? 

Боже, в мене стільки питань. 

В аудиторії взагалі ніхто не перешіптується про той інцидент. Нібито його й не було. Насправді, це на краще.

Алана немає. 

От і слава богу. 

Навіть зараз відчуваю його губи на своїй шиї. Нащо він лізе до мене? Навкруги стільки фанаток, нащо йому я? 

Думаю, я це дізнаюсь. 

Поки я думала, в аудиторію зайшов професор. 

 - До рого дня, сьогодні замість філософії ректор підготував сюрприз - мовив він. 

 - Що за сюрприз? - почали розпитувати. 

 - Тому зараз всі тихо йдемо до актової зали - продовжив він, не зважаючи на питання. 

Після того, що сказав професор усі встали і попрямували до актової зали.

Цікаво, що за сюрприз? 

Коли ми прийшли, то нам сказали зайняти місця. Вимкнули світло, на сцену вийшов ректор.

 - Дорогі студенти, зараз відбудеться благодійний концерт. Гроші, за які це було створено, відправлять в дитячий будинок. А зараз зустрічайте - Алан Блек!

Що?! 

Та що ж це таке? Знову він? 

В залі всі заплескали. 

На сцені вийшов Алан. Повільно. Впевнено. Як завжди. 

 - Перед початком, хочу запитати вас. Ви вірите в долю? 

Хтось кивав, хтось казав ні, а я лише мовчала. 

 - А я вірю - продовжив він - Є одна дівчина, яка не вірить в долю. І боїться темряву, що її огортає. Проте її боятися не потрібно, їй потрібно довіритися - знову пауза - Тому ця пісня для неї.

Звичайно ж він говорив про мене. Довіритися йому? Чому я маю це робити? Він лише черговий нахаба, який звик отримувати те, що хоче. 

Алан почав співати.

У людей очі ніби стали скляними. Вони дивилися тільки на нього. 

Що це? Гіпноз? Амнезія? 

" Просто піддайся" - ці слова лунали в моїй голові й досі. 

Я глянула на Алана.

За хвилину він якось змінився. Волосся стало більш темним, шкіра блідіша. Я знову відчуваю втому, але набагато сильнішу. Голова починає кружитися. Чую лише голос Алана і нічого, крім нього. 

"Просто піддайся" - лунають останні слова пісні. 

Очі Алана стали зовсім темними. Немов безодня. Що з ним? 

Натовп все ще сидів зі скляними очима. Наче їх загіпнотизували. 

Пробую встати, але ноги стали ватними. Нібито з мене висмоктують життєві сили. 

Чую кроки. Перед очима трохи пливе.

 - Привіт, пташко. Здається, я забрав забагато твоєї енергії. 

 - Щ-що ти зробив? - налякалася я.

 - Забрав забагато твоєї енергії - повторив він.

 - Як ти...? Як це можливо? Такого не буває.

 - Буває, Еліс. Все буває, якщо ти демон. 

 - Хто ти? - перепитую.

 - Енергетичний демон. Я харчуюся людськими емоціями, хвилюваннями, і енергією. 

Алан підійшов ближче. Тепер він стояв у відстані витягнутої руки.

 - Навіщо тобі я? - я стараюся говорити рівно, але голос зрадницьки тремтить. 

 - О, на відміну від інших, ти не дивишся на мене закоханими очима. Ти б ла для мене під замком. Це робило твою енергію... солодшою. 

 - Я не одна така, вибери іншу.

 - Помиляєшся, ти така одна. Думаєш, я просто так перевівся до цього університету? 

Він зробив крок вперед. 

Потім ще один.

Я напружилася.

Звичайно ж Алан це помітив.

 - Не хвилюйся, я тобі нічого не зроблю - запевняє він.

 - Я сумніваюся. 

 - Що я казав? Ніколи не сумнівайся в мені.

Його близькість нібито мене протрезвіла. Тепер я чітко його бачу, та й не тільки його. 

Що він зробив?