Розділ 6

Антон таки написав статтю (звісно, чудову, але він обійдеться і без цього знання). Назвав її так: “Місто, яке не спить: чому ми живемо в режимі хронічного вигорання”.

Я ж писала свою статтю до пізньої ночі, а сьогодні зранку залишила її в шухляді стола. Перед парою на перерві швидко настрочила кілька слів про соціальну нерівність (так, не треба закочувати очі — це єдине, що прийшло в порожню голову).

Левченко, здається, здивувався моїй темі. Очікував більшого? Я й сама від себе очікувала більшого. Але вирішила тому більшому дати спокій. Не варте чуже життя мого стажування в газеті. Сама винна.

На диво, Антон не сильно й вихвалявся своєю перемогою. Не було й переможного клича, і нахабної посмішки. Навіть про ці свої бісячі підморгування забув.

День тягнеться повільно. В університетських коридорах досі голосно, хоча пари в більшості студентів уже скінчилися. Сонце просочується крізь вікна великими смужками світла, а я сиджу на лавці й чекаю.

Левченко сьогодні попросив залишитися після пар. Дивний якийсь. З чого б мені його чекати? І про що нам говорити? Підозрюю, він вирішив офіційно повідомити, що я безнадійна!

Антон підходить не кваплячись і сідає поряд. Мовчки дає мені стаканчик з кавою — моє улюблене капучино. І звідки знає, яку каву я люблю?

— Втішний приз? — запитую з усмішкою.

Вперше розмовляємо без сарказму.

Хлопець не відриває від мене своїх гарних очей. Щоки тепліють. Зараза!

— Я б запропонував тобі інший, та боюся, ти ще не готова.

— Який?

— Поцілунком візьмеш?

Ледь не випльовую каву назад у стаканчик. Поцілунок? Його що, хтось стукнув?

Задумливо оглядаю голову хлопця.

— Що робиш?

— Гулю шукаю.

— Так і знав, що без цього не обійдеться!

— Без чого?

— Без оцих твоїх колючок.

Я замовкаю. Не хочу й запитувати, чому йому раптом захотілося щось змінити у нашому спілкуванні.

— Чому ти презентувала іншу статтю?

— Звідки ти знаєш?

— Ти бігала як навіжена за студентами й розпитувала всіх про примару. Або це була тема статті, або ж ти теж стукнулася головою. Та гулі немає.

— Стаття цензуру не пройшла…

— Чию?

— Людську.

Антон мовчить. І собі пʼє каву. Довго мовчить.

— Мій дядько працює у “Фокусі”. Каже, він не проти взяти двох студентів на стажування, якщо зарплатню одного поділити на двох.

Я відчуваю, як гаряче стає в грудях. Ніби там поселилося маленьке сонце. Не очікувала такого від Антона.

— Чому? — запитую шоковано.

— Хороший журналіст має чути свій розум, а також серце. Я своє нарешті почув. А ти?

Про що він говорить? Невже про симпатію? Не може бути!

Я не встигаю навіть пискнути, як стаканчик з кавою в мене відбирають, а тоді міцно притискають до гарячого тіла. Я відчуваю мʼякий поцілунок на вустах. Така шокована, що й не думаю відсторонятися.

Антон, мов зелене світло отримав, цілує впевненіше, наполегливіше. Губи в нього гарячі й чомусь солодкі. Тепло поцілунку проникає під шкіру, запалює кров і вибухає ендорфінами в тілі.

Він відсторонюється, а я тільки й можу, що шоковано відкрити рота й притулити руку до губ.

— А тепер ти чуєш?

— Що чую?

— Своє серце?

Я була пригнічена й засмучена через те, що ганялася за примарами, аби написати гарну статтю. Була, бо несподівано перемогла там, де програвала безліч разів.

Та тепер я не сумую. Кожен із нас шукає диво по-своєму. Для когось воно в тому, що неможливо пояснити логікою. Але ж совість теж не поясниш. Як і ту тонку межу між реальним та примарним.

***

Я полишаю спроби наказати серцю чи розуму й слухаю їх обох, ідучи з Антоном під руку по осінньому парку поряд з університетом.

Записки — ті самі, які змушують серця відчувати власну вразливість — тріпоче вітер, який кружляє серед жовто-гарячого листя.

Я посміхаюся, бо, зрештою, усі наші примари — це просто спогади, яким ми дозволили залишитися поряд.

Якщо вам сподобалася ця невеличка історія, залиште їй сердечко та добре слово ❤️