Розділ 5

Наступного дня після пар я стою перед старим будиночком у дворі, який майже заріс травою та диким виноградом.

Сьогодні почула, що два першокурсники саме тут бачили осінню примару. Мовляв, жінка стояла біля вікна, дивилася на них, а потім просто розчинилася у повітрі. Я, звичайно ж, зацікавилася.

Смішно, правда? Студенти втомилися від пар — вигадали собі хорор-історію. І все ж — я тут. Бо мені треба перевірити. Журналістська натура волає про те, що історія має вийти відмінна! Я обовʼязково переможу Левченка й отримаю своє місце в газеті!

Вітер шарпає поли моєї вітрівки, а з дерев сиплеться листя — золотисте, жовтогаряче й подекуди червоне. У дворі справді багато дерев. Як і в цій місцевості.

Будинок старий, двоповерховий. Вікна нові — пластикові, хоч сама споруда й здається покинутою. Сонце відбивається у склі, й здається, що будинок не порожній.

— Ну от, Кая, — бурмочу собі під ніс. — Прийшла. Подивилася. Ніяких примар і ніяких нервових зривів.

Заходжу у двір. Трава по коліна, лопухи, здається, ростуть ще з часів динозаврів, хоча між зарослів є невелика стежинка.

Підходжу ближче до вікна. Загляну — і все! Воно зашторене. Обходжу будинок, доки знаходжу віконце, крізь яке можна зазирнути у шпарину. Усередині зовсім не те, що я собі уявляла. Доволі затишно й чисто.

І саме в цю мить відчуваю, як по спині біжать мурахи. Мов хто їх жене холодними пальцями.

Серце раптом починає калатати. Кров гуде аж у вухах.

Обертаюся повільно й мовчу, хоча хочеться кричати. Ну хоча б пискнути, та де там — мов паралізувало.

Попереду стоїть вона — моя осіння примара!

Жінка в довгому сірому пальті. Волосся — темне, розтріпане, ніби його причісує лише вітер. Обличчя — бліде. І справді як сама смерть… Очі великі, глибокі та темні. Сумні.

Вона стоїть просто посеред двору, між старими яблунями, і дивиться на мене. Не блимає. Не рухається.

Я хочу крикнути — не виходить. Хочу зробити крок — ноги, мов приросли до землі. Лише чую, як вітер шелестить сухим листям, і той шелест нагадує шепіт:

“Тут тобі і кінець…”

Я не розумію, скільки часу стою мовчки, вдивляючись у ті очі, але здається — цілу вічність. Вони не холодні, як у примар із фільмів жахів, а якимсь дивним чином живі — з тими глибокими прожилками смутку, що роблять їх людськими.

Жінка робить крок уперед. Пальто шелестить по траві. В руках вона тримає букетик з опалого листя.

Примара підходить зовсім близько. Мені здається, вона зараз доторкнеться до мене льодяною рукою, але ні — зупиняється за крок.

— Хочете чаю? — запитує тихо. А тоді на її вустах виступає сумна усмішка.

Ці слова такі прості, що я аж сіпаюся від недовіри.

— Чаю? — перепитую я, мов не вірю власним вухам.

— Так. З чебрецем. Сама сушила.

Дисонанс. Хіба примари запрошують на чай? Ні! А от люди — цілком! Подумки стогну… Навигадувала собі… Вдерлася до людини у дім… На мене так і до поліції заявити можуть.

— Вибачте, що я тут…

— Все гаразд, Каю.

Вона знає моє імʼя. Звідки вона знає моє імʼя?!

Жінка йде до дверей і відмикає їх ключем. Звичайнісіньким людським ключем.

— Мені про тебе Ніна Петрівна розповіла. Казала, ти приходила в неї про мене питати.

Тітка Людки? Що далі, тим цікавіше.

Заходжу за жінкою до будинку. Тут і справді просторо, затишно та чисто. Знімаю черевики, які ще з хвилину тому мали втікати стежиною назад до університету.

Кухня в домі маленька й зручна. Жінка ставить на стіл простий блакитний сервіз, доки заварюється чай. Поруч — тарілка з домашнім печивом. Тут смачно пахне чебрецем та лимоном.

Оберемок листя вона кладе в невеличку вазу у воду, ніби квіти.

— Ви… не примара, — говорю я нарешті, що думаю.

— Ні, — відказує вона тихо і трохи сумно.

— Але ви знаєте, що саме про вас говорять студенти?

— Так.

— Тоді чому?

— Бо часом примарі легше отримати відповіді, ніж людині.

Я роблю ковток чаю. Він теплий та приємно терпкий. Такий любила моя бабуся. Від згадки про неї несвідомо розслабляюся й припиняю очікувати підстави.

— Як вас звати?

Вона дивиться у вікно, ніби відповідає сама собі:

— Олена. Колись я працювала в університеті. Викладала ботаніку.

Я несподівано пригадую замітку, яку нещодавно прочитала в архівах: про викладачку, яка втратила чоловіка. Його збив невідомий автомобіль біля університету. Винуватця так і не спіймали.

— Ваш чоловік… — шепочу я.

Вона киває. На блідому обличчі нема зовсім ніяких фарб. Тому її так легко сплутати з маревом.

— То було восени. Тоді йшов сильний дощ. Людина за кермом не зупинилася. Втекла.

— Ви шукали його?

— Шукала, — відповідає вона. — Та не знайшла.

Мені стає боляче в грудях. В її очах так багато суму, ніби вони лише з нього й сплетені.

— Все, що я знаю, це що та машина виїжджала з двору поблизу. Гадаю, та людина одразу ж позбулася авто. І я не можу примусити її відповісти. Проте можу примусити памʼятати.

То от для чого ті записки… То не погрози. То памʼятки, які залишає одна людина іншій. Нагадуючи, що вона не забула і їй не дасть забути.

Я шокована. Рука на чашці дрібно тремтить. Вся ця історія зовсім не те, що я надіялася розкопати. Зовсім не те, до чого готувалася.

— Я звикла бути примарою. І хотіла б такою залишитися. Примара може проникати крізь стіни і жити в голові. І коли ти сам забуваєш, куди що поклав, коли не памʼятаєш, чи це ти сам не зачинив вікно, коли не втямиш багатьох речей — ти гадаєш, а чи не міг докласти руку хтось сторонній? Хтось, кого не видно?

У мене мурахи бігають шкірою від її відчайдушного шепоту.

— Іноді, — відповідає вона, — інші люди знаходять мої записки. І те, що примушує їхні серця завмирати від болю, вилазить назовні. Люди перепрошують у тих, кого образили. Зізнаються в злочинах. Навіть замислювати погане бояться.