Розділ 4

— Гав! — чую веселе позаду себе.

Аж підскакую — так злякалася. А цей недоекземпляр людини стоїть і посміхається на повен рот!

— Ти здурів? — питаю, намагаючись вгамувати серцебиття.

Антон тільки завзятіше посміхається.

— Ні. А от ти, схоже, так. Ходиш на самоті в темному парку, розмовляєш сама з собою.

Я відвертаюся від одногрупника та йду собі, але чую кроки позаду. Наздоганяє. Чому б Левченку просто не дати мені спокій?

Хлопець мовчки йде поряд, а я дивуюся, чого це він сьогодні такий спокійний. На людей не кидається, німб над головою не полірує, дифірамби собі не співає. На людину схожий… Підозріло!

Я б задумалася більше, якби не гадала зараз, чи писати далі статтю, чи викликати екзорциста.

— А ти віриш у привидів? — питаю я Антона, бо більше нема кого.

— Лише коли в холодильнику закінчується їжа, — каже він. — Бо продукти зникають, хлопці клянуться, що не брали, а винних нема.

Я сміюся попри волю й помічаю, як мілко тремтять мої руки.

— Змерзла?

— Ні.

Насправді дивно, що ми з Левченком можемо розмовляти нормально. Але розповідати йому про свої справи не буду. Особливо про статтю. Не настільки я нажахана, щоб із ним таким ділитися.

— Насправді я вірю в примар.

— Чесно? — щиро дивуюся.

Антон не виглядає як людина, яка вірить у щось подібне. Він раціональний, логічний, послідовний… Коротше — бісячий до чортиків!

— Мені подобається розуміти цей світ, Каю, але є речі, яких хоч головою об стіну гатись — ніяк не зрозумію.

Хлопець зупиняється і дивиться при цьому на мене. А я знову вкриваюся мурахами. Небезпечний він. Небезпечний тим, що надто привабливий.

Забагато мені Левченка на один квадратний метр, а тому йду далі. Він знову за мною.

— Чого причепився? — питаю грубувато і сама це розумію, та що подіяти, якщо бісить він мене до червоних плям перед очима?

— До гуртожитку тебе проведу.

— Нащо?

— По-перше, на вулиці вже темно. По-друге, мені теж туди.

Логічно й послідовно. Як завжди.

— По-третє, — додає він, — а раптом тебе яка примара вкраде?

— Дуже смішно, — фиркаю. — Краще вже примара, ніж твоя компанія!

— Ну, не знаю, — каже, дивлячись на мене з тією своєю нахабною посмішкою. — Мені от твоя компанія дуже навіть подобається!

Я відчуваю, як червонію й мимоволі торкаюся гарячих щік. За три роки Антон чого тільки мені не казав, але щоб згадка про мене і “приємно” — такого ще в одному реченні не було.

Вирішую не відповідати. Знову щось вигадав, аби зачепити! Не поведуся!

Ми виходимо з парку. Вітер зриває жовтогаряче листя з дерев, і воно кружляє між нами у теплому світлі ліхтарів.

Ніби сцена з якогось романтичного фільму. Але ж якби про нас двох знімали кіно, то був би трилер.

Далі йдемо мовчки. За кілька хвилин виходимо біля гуртожитку.

— А ти чого про примар питаєш? Боїшся?

Фиркаю.

— Та зараз. Я більше тьотю Зіну на прохідній боюся після комендантської.

— Її навіть я боюся.

Ми вперше сміємося зі спільного жарту — і це так несподівано, що вибиває землю з-під ніг. Не можемо ми бути друзями. Перевірено роками!

Бачу, що Антон хоче щось сказати, але я не готова зараз його слухати. Надто вже він нормальний, а щоки ще досі червоні. Тому кидаю коротке: “Бувай” — і поспішаю зайти.

Ліля варить пельмені для всіх, Діана заварює чай, я дістаю з сумки куплене печиво та цукерки. Ніби звичний вечір, а думки в голові зовсім не звичні.