Розділ 3

Наступного дня я приходжу в бібліотеку й починаю шукати старі вирізки з газет. В архіві університетської газети, між замальовками про студентські ярмарки та події, знаходжу коротку замітку:

“Осінь 2007 року. На околиці міста літня жінка влаштувала істерику, зізнаючись, що колись вкрала чоловіка у своєї подруги, і осіння примара обов’язково по неї прийде.”

Я перечитую це кілька разів. І всередині щось стискається — суміш цікавості, страху й дивного захоплення.

Я фотографую ту замітку на телефон. На всяк випадок.

У бібліотеці тихо, лише старенька Марія Іванівна за столом наглядача сьорбає чай і хитає головою.

Я перевіряю картотеку, гуглю “осіння примара Київ 2007”, але знаходжу лише блог якогось хлопця, який упевнений, що привиди — це залишкові енергії зламаного міського транспорту. Мені здається, навіть Левченко написав би переконливіше…

Коли виходжу з бібліотеки, вже сутеніє.

Повітря вогке й приємне, з запахом каштанів та мокрої землі. Ліхтарі дивно блимають, ніби домовляються між собою, хто з них першим перегорить. Щось не подобається мені це…

Я йду до парку — того самого, де, за словами Людчиної тітки, найчастіше бачать примару. Там тихо. Студентів майже немає. Чую лише шарудіння листя під ногами й далеке “дзинь-дзинь” трамвая.

Ліхтарі кидають на землю тіні, схожі на чорнильні плями. Через листя, яке кружляє вслід за вітерцем, здається, що ті тіні ворушаться. Занадто я вже перейнялася містикою досліджуваної легенди, якщо думаю про такі речі.

Тітка Люди згрібає листя під одним із дерев. Підходжу ближче. Хоч і просила передати, що навідаюся, почуваюся невпевнено.

— Доброго дня. Я Кая. Люда мала попередити про мій візит.

— Ааа, — тягне жінка, й далі згрібаючи листя.

— Я пишу статтю для газети. Люда казала, ви бачили нашу осінню примару.

Жінка трохи підтискає губи й пильно дивиться. Так, ніби намагається на лобі в мене прочитати, чи можна мені довіряти.

— Бачила я її. Двічі.

Зазвичай люди такими історіями діляться охоче. То чому ж розмова з нею так тяжко йде?

Дістаю паперовий стаканчик із пакета.

— Я принесла вам гарячого чаю.

Холод поволі зникає з карих очей. Жінка знімає рукавиці з рук і бере стаканчик.

— Знаєте, панночко, є історії, які краще не чіпати.

— Чому? Вірите у потойбічне?

— А ви — ні?

Я лише знизую плечима. Не хочу бути категоричною.

— Я бачила ту жінку двічі — он під тим деревом, — махає тітка Людки вбік рукою, сьорбаючи чай. — Вона в довгому пальті й має найсумніші очі з усіх, які я колись бачила. Вона така бліда, як сама смерть. Більше нічого не скажу. Не хочу, щоб і за мною прийшла.

Я трішки розчарована, що жінка не хоче зі мною смачно поговорити, проте дякую й намагаюся не падати духом.

А коли йду на вихід з парку, бачу на стовпі білий листочок із потріпаними погодою краями. Листок примотаний скотчем до дерева, а на ньому напис: “Зізнайся!”.

Холод біжить по спині.

Ну клас. Або я щойно натрапила на цікаву знахідку для статті, або про мене завтра розкажуть у випуску новин… Не хотілося б бути тією дівчиною з фільмів, яка надто далеко пхає свого носа й іде туди, звідки не повертаються.

Фотографую також і записку. Тепер тиша порожнього парку здається мені зловіщою. Я пишу Лілі, що скоро буду вдома, й підводжу погляд від телефона. Та так і застигаю.

Віддалік бачу силует біля старого дерева. Силует жінки у вирі помаранчевих тіней.

Вона висока, в довгому пальті. Стоїть, напівсхована в тіні, й здається, ніби дивиться просто на мене. Дивиться й не рухається.

Кусючий холод лізе під вітрівку, а за ним табун мурах.

Ліхтар блимає — і жінки вже немає.

Так не буває! Це якась гра світла та тіні. Або ж я так захопилася, що вже й реальне від вигаданого не відрізняю.

Мені хочеться крикнути “Та ну!”, але натомість я сміюся й промовляю вголос:

— Це, напевно, просто тітка з песиком. Які привиди? Київ, XXI століття…

А тоді на моє плече опускається важка рука.