Розділ 2

Після пар ми сидимо у нашому улюбленому “Кавовому змії” — кав’ярні навпроти університету, де подають найсмачнішу каву у місті за версією Марти, яка закохана в баристу.

— Осіння примара? — перепитує подруга, намагаючись непомітно підглядати за баристою, п’ючи каву.

Ми сидимо за столиком на вулиці. Була б її воля, ми б сиділи прямо за його стійкою.

— Так.

— Це ж страшилка для першокурсників!

— Не страшилка, — відповідаю я. — А символ. Метафора, якщо хочеш.

— В одній версії вона відірвала голову хлопцю, який недопалок кинув обабіч смітника. А в іншій — примара являється опівночі в квартири поганих людей, аби налякати так, щоб серце стало. Цікаво, яку метафору ти бачиш у цьому?

Знизую плечима. Версій легенди багато, але, окрім таких деталей, є в ній певна краса. Зазвичай про примару розповідають як про добру й сумну жінку, яка своїми нещасними очима дістає всі приховані таємниці з глибин душі й змушує визнавати провину.

Антон, який проходить повз, усміхається мені й підморгує. Поправляє волосся одним гарним рухом долоні й виблискує своєю ідеальною посмішкою на всі боки. Гарнющий, зараза… Ненавиджу!

— Знаєш, ця легенда не лише в нашому університеті ходить. Їй багато років. Я розпитала трохи людей. Кожен так чи інакше про неї чув у цих місцях. Тож це якоюсь частиною міська пам’ять.

— Гаразд. Тільки не забудь, що в журфаці стаття без фактів — це все одно, що казочка.

— Я збираюся знайти факти, — кажу з викликом. — Почну з тих місць, де її частіше за все бачили. Опитаю людей. Усе краще, ніж про вічні філософські теми й ціни на помідори писати!

— Окей. То що, називати тебе мисливицею за привидами?

Я усміхаюся. Хай так, але я відчуваю, що з цієї історії вийде чудова стаття!

Ввечері повертаюся в гуртожиток. Повітря пахне мокрими каштанами, а над Києвом висить м’який туман. Небо такого дивовижного фіолетового відтінку… Ніколи не пожалкую, що переїхала з села до великого міста!

Під ногами шарудить листя, мов шепочеться. Мабуть, розповідає історії. Так завжди моя бабуся казала.

Я зупиняюся біля лавки, аби присісти на хвильку. На спинці гравіювання: “Олена + Саша. Назавжди. 2001”.

Посміхаюся. “Назавжди” навіть нацарапане на дереві має свій термін придатності.

Я сьогодні говорила з двома десятками людей — зі студентами, кількома викладачами й простими перехожими. Ніхто нічого нового не сказав. Хіба кілька людей підтвердили, що бачили записки, які примара залишає людям, на яких полює. Вона залишає їх на стовпах, дощечках, деревах, парканах. Скрізь. Я й раніше про це чула, та не надавала значення. Піду вже завтра шукати ці записки.

А також завтра поговорю з тіткою Людки, яка працює в парку, де часто бачать примару. Звичайно, у духів я не вірю. Проте я полюбляю загадки й радо розгадаю цю!

Лягаю спати з думками про мою осінню примару. А вночі, коли йду на кухню випити води й стаю біля вікна, бачу її.

Самотня висока жінка стоїть на дорозі в тіні дерева неподалік від вуличного ліхтаря. Стоїть обличчям до мене й не рухається. Мені здається, що дивиться вона саме на мене. Прямісінько в душу мені заглядає.

Я не бачу її обличчя з третього поверху, проте бачу довге пальто, у яке вона вдягнена, і як кружляє над її головою падаюче пожовкле листя.

Страх скручує м’язи тугим жгутом. Я так і стою, затискаючи склянку в долоні з набраною в рот водою. А тоді жінка робить крок назад, ще крок — і розчиняється в нічній темряві. А я… Я даю собі морального копняка й журю себе, що так багато вигадую. Примар не існує!

Я стою ще хвилину, потім сміюся сама з себе: “Кая, спати треба більше, а не ловити фантомів.”

Та все одно беру блокнот і записую в нотатник: “Біля гуртожитку знову бачили примару.” А тоді маленькими літерами дописую поряд: “Листя падає повільніше, коли вона поруч.”