Розділ 1

Більшість дивовижних історій розпочинаються з великих подій, а моя — з листя під ногами.

Мене звати Кая. Я навчаюся на журфаці, у тому самому червоному корпусі університету Шевченка, який фотографують усі туристи. І я це обожнюю.

Я схильна до драми, маю легку кофеїнову залежність (хто ж зізнається у більшому) й невеликий потяг до містики.

На вулиці жовтень. Лише початок семестру. До періоду, коли достатньо втомився, щоб сумніватися у своєму виборі професії, ще далеко. Життя прекрасне!

Мені так здається, навіть коли на парі з публіцистики молода викладачка, яку ми коротко називаємо Іванівною, повідомляє про “велике творче завдання”. Кожен студент із групи має написати газетну статтю на вільну тему, але з глибоким змістом.

Найкраща стаття буде опублікована в студентській газеті. А також університет направить автора статті на стажування в одну з найпопулярніших газет України — “Фокус”. Працювати там — моя давня мрія.

Весь мій піднесений настрій псує Антон Левченко своїм голосним, задоволеним вигуком. Уже націлив свої загребущі руки на моє місце в газеті… Ото вже ні!

Антон — мій персональний головний біль ще з першого курсу. Водночас він рушій мого навчального прогресу. Ми з ним змагаємось у всьому — від кількості лайків під статтями до того, хто першим здасть реферат.

Він високий та чорнявий, що подобається більшості дівчат, але занадто самовпевнений. Від цього не рятують навіть ті ямочки на щоках, що змушують наших викладачок плутатися в темах семінарів.

Злить мене він: очі вже блищать. Точно готує якусь грандіозну тему на кшталт “Філософія свободи слова в умовах постправди”!

А я... Я хочу чогось іншого. Чогось живого, теплого, що б віддавало мокрим листям і нічним Києвом.

До самого вечора роздумую, яку тему взяти для статті, поки Ліля бурмоче про свого хлопця. Ми разом живемо в гуртожитку, і я знаю про її Вадима все. Навіть про білизну з Людиною-Павуком, на жаль…

Стаю біля вікна з чашкою ароматної кави. Легка гірчинка з солодким присмаком цукру та ніжністю молока просто вибухає в роті. У світлі ліхтарів у дворі кружляє опале листя. Люблю осінь.

Не здивуюся, якщо Антон свою статтю принесе вже завтра, не спавши всю ніч, аби випередити мене. А я навіть тему ще не обрала. Ех…

Ліля навчається на економічному, а тому їй до моїх душевних мук ніякого діла нема.

— Ти чула, до речі, знову балакають про нашу осінню примару в універі? Журавська клянеться, що бачила її вчора вночі. А Людка з потоку зуб дає, що її тітка, яка прибирає в парку, навіть двічі її бачила.

У мене в мізках щось ніби клацає! Це воно!

Легенда про примару в університеті гуляє роками. Старшокурсники передають її новачкам навіть частіше, ніж поради для виживання під час сесії.

Версій легенди багато, але всі вони сходяться в одному: щоночі, коли листя падає на землю, поблизу університету з’являється жінка.

Висока, у довгому пальті, з блідою шкірою та сумними очима. Її бачать біля старого мосту, біля трамвайного кільця, у парках неподалік.

Кажуть, вона з’являється тоді, коли хтось стоїть перед тяжким вибором або ж відчуває сильну провину. Кажуть, вона карає тих, хто чинить погано або має недобрі думки. Кажуть, якщо подивитися їй в очі — бачиш своє відображення, тільки старіше.

Одні вважають, що це дух жінки, яка колись загинула під осіннім дощем, рятуючи дитину. Інші — що це примара жінки, убитої кимось, хто досі ходить серед нас. А ще є версія, що то звичайна студентка, яка навчалася в нашому університеті, але її серце розбив зрадливий хлопець, і вона не змогла впоратися з горем.

Я чула цю історію не раз. Я полюбляю містику, хоч і не вірю в неї. А оскільки це справді цікава тема й невід’ємна частина студентських осінніх вечорів за балачками, я точно займу перше місце й обійду Левченка!

Вже руки чухаються писати свій шедевр — між правдою та дивом! Треба хустинку з собою на пари носити, щоб було чим Антону слізки витирати, коли я отримаю місце в газеті!