Розділ 11

  Оля

Голова розколюється. Я не розумію, що вчора такого сталося, що сьогодні не можу очей розплющити. Ще ніколи так погано не було. 

Не з першого разу, але таки вдається розліпити повіки. Роздивляюсь незнайому спальню і розумію, що потрапила у халепу. Що це за місце і як я сюди потрапила? 

Сідаю і боязко дивлюсь під ковдру. Сукня на мені, отже, дурниць не наробила. Тепер треба зрозуміти, чия це квартира і як я сюди потрапила. 

Пам’ятаю бійку між Тимуром і тим брюнетом. Здається, Тимур переміг, а потім ми поїхали додому. Він обіцяв відвезти мене до мого дому, а опинилась я у нього… 

Саме в момент, коли я про це подумала, двері в кімнату відчиняються і на порозі з’являється сам Тимур. У мене мало щелепа не падає на ковдру, коли я бачу його голий торс. Добре хоч штани не забув одягнути. 

– Доброго ранку! – Тимур усміхається і несе до ліжка склянку з водою. Сідає на край і дає склянку мені. – Тут ліки проти головного болю. 

– Дякую, – збентежено кажу, але склянку забираю. П’ю великими ковтками й мало не стогну від задоволення.

– Вчора ти перебрала трохи, – заявляє. 

– Я не пила, – випалюю. 

– Олю, можеш не грати більше. Я вже зрозумів, що ти не така проста, якою хочеш здаватися, – говорить, а я ще більше червонію. 

– Я дійсно не пила. Алкоголь не переношу, – бурчу. 

– Це я помітив, – хмикає. – Але у твоїй крові він однозначно був. 

Це що виходить? Іра замовила мені алкогольний коктейль, а я навіть не зрозуміла? От дурепа! Виходить, таки напилась. 

– Мені треба додому. Настя, мабуть, хвилюється, – хочу встати, але наступні слова Тимура змушують мене завмерти на місці:

– Настя в курсі, що ти в мене ночувала. Вчора вона телефонувала, а ти спала, тому я вирішив відповісти. 

Просто чудово! Тепер Настя точно буде думати, що я закохана у Тимура! 

– Дякую за допомогу, – кажу невдоволено і встаю з ліжка. Обтягую сукню і намагаюсь пригладити волосся. Навіть думати не хочу, як зараз виглядаю. – Та мені дійсно треба їхати. 

– Так не терпиться від мене втекти? – Тимур також встає, і тепер він зовсім близько до мене. Намагаюсь не опускати погляд нижче його підборіддя, але… важко боротися з собою. У Тимура неймовірне тіло. 

– Я і так завдала тобі проблем, – кажу. – Відпустиш?

– Я сам тебе відвезу. Але спочатку душ і кава, – Тимур розглядає мене прискіпливо, а я ніяковію. – Халат і рушник знайдеш у ванній кімнаті. Я буду чекати тебе на кухні. 

І що тут сказати? Вирішую погодитись. Душ мені дійсно не завадить, а то страшно в такому вигляді на вулицю виходити. 

Поки стою під гарячими струменями води в голові крутиться одна думка – чому Тимур не скористався ситуацією? Він міг без проблем переспати зі мною, можливо, я б навіть не була проти. Але він вчинив як справжній чоловік. До себе привіз і голову мою зранку врятував.

А що, коли я помиляюсь щодо нього? Тимур не такий поганий, як мені спочатку здавалося. Так, бабій, але… зі мною він інший. 

Мої думки ведуть мене небезпечним шляхом. Я можу почати відчувати щось зовсім інше до Тимура. Розумію, що мені цього не треба, але все одно думаю про це. 

Коли залишаю кабіну, одягаю білизну і білий м’який халат. Він трохи не відповідає моїм габаритам і практично волочиться по землі. Сукню кидаю в пральну машинку, через годину вона має бути чистою та сухою. 

Виходить, ще цілу годину я маю перебувати у квартирі Тимура…

Невпевнено, наче злодійка, крадусь на кухню і завмираю, коли бачу Тимура біля плити. Він змішує щось на сковороді, але аромат стоїть такий, наче горить його сніданок. 

– Що відбувається? – наближаюсь до нього і дивлюсь через плече. Схоже, я вгадала і Тимур зіпсував сніданок. 

– Хотів здивувати тебе сніданком власного виконання, але зовсім забув, що готувати не вмію, – пояснює. 

– Давай краще я, – забираю у Тимура сковорідку і висипаю підгорілу яєчню у відро для сміття. 

Тимур дістає з холодильника нові інгредієнти й, поки я готую, спостерігає за мною. Схоже, він не часто харчується вдома, або ж не харчується взагалі. 

– У тебе чудово виходить, – заявляє Тимур, коли насипаю в тарілку його сніданок. 

– Я вмію готувати, – відповідаю. 

– А сама їсти не будеш? – питає, сівши за стіл. 

– Я тільки каву, якщо можна. Сумніваюсь, що зможу з’їсти хоч шматочок, – торкаюсь живота поверх халата, і Тимур слідкує за моїми діями очима. Він встає, вмикає кавоварку і повертається за стіл. 

– Смачно, – усміхається, скуштувавши мою яєчню. – Не дарма я привіз тебе до себе. 

– Тимуре, я про це хотіла у тебе запитати, – кажу обережно. – Ти привіз мене до себе. Виділив своє ліжко. Навіть не торкнувся мене. З чого така доброта?

– Я ж не монстр, Олю, – спокійно відповідає. – А щодо “не торкнувся”... Схоже, ти не пам’ятаєш наш поцілунок. Як шкода.