Розділ 9

Оля

– Хто цей хлопець? – невдоволено питає Тимур, а мені на частку секунди здається, що він ревнує. 

– Це не твоя справа, – стримано кажу і залишаю салон автомобіля. Я справді сподіваюсь, що Тимур просто розвернеться і поїде, але ж це Тимур…

Назар також невдоволено дивиться на мене, тому що не очікував, що я знову приїду на дорогому автомобілі. Він тримає в руках букет ромашок, і виглядає це доволі мило, якби не одне велике “але”. Назар мені не подобається, а от ромашки – так. Люблю ці квіти, і він про це знає. 

– Привіт! – наближаюсь до Назара і бачу, що він дивиться не на мене, а поверх моєї голови. 

– Знову ти? – цідить, і поруч зі мною з’являється Тимур. Він розслаблено ховає руки в кишені штанів та усміхається. 

– Знову я! – заявляє. – Звикай. Я тепер часто буду тут з’являтися. До речі, не варто дарувати Олі квіти. Тепер це мій обов’язок. 

– Та хто ти взагалі такий? – гиркає Назар. – Оля говорила, що між вами нічого немає!

– Оля таке говорила? – вдає, що дивується Тимур. – Мабуть, це було давно, тому що зараз між нами дещо таки є. 

– Так, досить! – мені набридає все це слухати, тому вирішую зупинити чоловіків. Забираю у Назара букет і дивлюсь на Тимура. – Дякую, що підвіз, Тимуре. Дякую за квіти, Назаре. 

Залишаю обох чоловіків біля під’їзду, а сама йду всередину. Мене дратує ця ситуація. Абсурдність її просто зашкалює. 

Коли заходжу у квартиру, мене зустрічає Настя. Помічає у мене в руках ромашки і хмуриться. 

– Назар подарував? – питає.

– Це нічого не означає, – кажу. 

– Для тебе може й ні, але для нього… – Настя їде у свою кімнату, а я шкодую, що взяла ці квіти. Сестра засмутилася і не вірить, що між мною і Назаром нічого немає. 

Ставлю квіти у вазу, а сама переодягаюся в домашній одяг. Тішить те, що завтра вихідний і я не побачу Тимура. Буде час відпочити від нього і зайнятися домашніми справами. 

Наступного ранку берусь за прибирання. До обіду квартира просто блищить, залишається лише кімната Насті, але сестра навіть не думає виходити з неї. 

Не втримавшись, стукаю і відчиняю двері. Настя сидить у кріслі і дивиться у вікно. Мені дуже шкода її зараз, та й не тільки в цю мить. На її долю так багато випало, а скільки випробувань ще буде.

– Ти образилась за квіти? – сідаю в крісло поруч з нею. 

– Ні, – коротко відповідає. 

– Так я і повірила, – хмикаю. – Настю, я вже неодноразово тобі говорила і ще раз скажу – Назар мені не подобається. Просто я не змогла не взяти квіти. 

– Я знаю, просто… – зітхає сестра. – Мені здається, що ніхто ніколи не подивиться на мене, як на дівчину. Кому потрібна каліка? Правильно, нікому. 

– Не говори так, – накриваю її руку своєю. – Повір, якщо у мене буде можливість заробити необхідну суму на твою операцію – я зроблю це. Будь-яким способом.

– Будь-яким не треба, – хмурить брови Настя. – А чесним шляхом дістати таку суму неможливо. Я змирилася. Прийняла таку реальність. 

– А я – ні, – кажу твердо. – Не падай духом, Настю. Ти обов'язково станеш на ноги. Я обіцяю тобі. 

Видно, що Настя мені не вірить. Я й сама часто думаю, що це неможливо. Але я вірю, що шанс є. Треба трохи зачекати. 

Після прибирання готую обід, і саме в цей час мені телефонує Іра. У подруги виникає геніальна ідея, як провести цей вечір, але я її захоплення не поділяю. 

– Ти маєш піти зі мною в клуб! – випалює у слухавку. – Можливо, знайдеш собі якогось гарного багатого чоловіка, і він вирішить всі твої проблеми. 

– Сумніваюсь, – хмикаю. – Іро, ти ж знаєш, що я не люблю такі місця.

– Ти взагалі нічого не любиш! – фиркає подруга. – А час-то йде! Ти не молодшаєш!

– Ну дякую, – сміюсь. – Хочеш сказати, що я стара діва?

– Поки ні, але скоро будеш. Тому відмови твої слухати не хочу. Чекаю тебе у себе через дві години. Виберемо тобі вбрання і трохи змінимо твій образ. 

Іра дійсно не слухає мене. Якщо взяла щось собі за мету – так і зробить. Ще й мене у свої плани записала, тому доводиться погодитись. Думаю, гірше від цього не буде, а розвіятись мені точно не завадить. 

– Ти правильно зробила, що погодилася, – підтримує мене Настя. – Тобі однозначно треба розвіятись. 

– А як же ти? – питаю.

– А що я? – усміхається. – Хочеш взяти мене з собою? 

Я б з радістю, але сумніваюсь, що сама Настя хоче залишати будинок у такому стані. Їй завжди було соромно за те, що вона в інвалідному візку. Люди дивляться на неї з особливою увагою, що неабияк дратує. Саме тому квартиру Настя не залишає і завжди перебуває тут. 

Рівно в призначений час я стою під дверима у квартиру Іри. Досі вагаюсь, чи правильно роблю, але якщо вже прийшла, то тікати не стану. Якщо в клубі мені не сподобається, у будь-який момент зможу викликати таксі та поїхати додому. 

Сама Іра з усією відповідальністю підійшла до власного образу. Сукня заледве прикриває сідниці, а про виріз у районі декольте взагалі мовчу. Макіяж, як на мене, занадто яскравий, я такого не люблю.