Розділ 7

Щоб якось привести думки до ладу, спочатку прибираю у ванній кімнаті, яка постраждала від потопу, а після цього перу мокрий одяг Тимура. Хочу завтра принести його в офіс і повернути йому. Речі-то дорогі, хоча одяг, який я віддала йому, значно дорожчий для моєї пам’яті. 

Перед вечерею йду в магазин, щоб купити продуктів, і зустрічаю на вулиці Назара. Він розмовляє з хлопцями, які живуть на нашій вулиці, але коли бачить мене – розмову закінчує і біжить назустріч.

– Куди поспішаєш? – питає. 

– У магазин йду, – кажу. – Треба купити дещо з продуктів. 

– Олю, якщо той тип чіпляється до тебе, я можу з ним розібратися! – несподівано заявляє, а я навіть зупиняюсь від такої заяви. 

– Не варто. Він не чіпляється, – кажу твердо.

– Тоді як пояснити ваші стосунки? Ти ж не була рада його бачити! – злиться Назар.

– Послухай, давай я сама буду розбиратися у своїх стосунках, – випалюю трохи емоційніше, ніж треба. Просто я не розумію, якого біса Назар лізе у мої справи. Я ж не цікавлюсь його подружками. 

– Отже, він тобі подобається? – цідить. – Я думав, що ти розумніша, а виявилося, що така ж, як усі. Що, на дорогу тачку повелась? Не розумієш, що він скористається тобою і кине як непотріб? 

– Назаре, краще зупинись, – холодно кажу. – Ти заходиш надто далеко! 

– Хіба ти не знаєш, чому я це роблю?! – злиться. – Ти мені не байдужа!

– А ти мені байдужий! – випалюю. – Зате у тебе Настя закохана! 

Назар хмуриться і нічого не відповідає. Він знає про почуття Насті, але не хоче їх приймати. Тоді чому мене змушує до того, щоб я приймала його почуття? 

Залишаю Назара посеред вулиці, а сама поспішаю до магазину. Купую все, що треба, і повертаюся назад. Готую вечерю, допомагаю Насті з ванними процедурами, і ми розходимось по кімнатах. 

Уже п’ять з лишнім років я живу з цим тягарем на серці. Мені дуже шкода Настю, і якби я могла помінятись з нею місцями – зробила б це, не задумуючись, але це неможливо. Я стала для неї усім, і саме на моїй підтримці вона тримається. Це був довгий шлях до того, що ми маємо зараз, але я все одно боюсь, що одного дня Настя знову зірветься і не захоче так жити. 

Наступного ранку збираюсь на роботу з особливою прискіпливістю. Вперше не збираю волосся в пучок, а залишаю розпущеним. Навіть роблю легкий макіяж і змінюю блузку на білу футболку та джинси. 

В офісі, де я працюю, ніколи не було жодних дрес-кодів, але я завжди одягалася як справжня секретарка. Сьогодні захотілось щось змінити. І ні, це не через Тимура! Це для себе самої!

Їду на роботу автобусом, міцно притискаючи до себе пакет, у якому лежать речі Тимура. Уявлення не маю, як йому їх повернути, але хочу зробити це якнайшвидше. 

Поки йду до офісу, помічаю на стоянці його автівку. Щось рано сьогодні начальник охорони прибув на роботу… 

Я знаю, що офіс Тимура розташований на першому поверсі, тому вирішую не затягувати й відразу йду туди. Зупиняюсь під дверима і кілька разів глибоко вдихаю та видихаю, а тоді стукаю і відчиняю, поки не передумала. 

– Доброго ранку! – ніяковію, коли бачу в кабінеті не тільки Тимура, а ще Костю – нашого айтішника. Тимур явно здивований мене бачити й різко знімає зі столу свої ноги, які до мого приходу спокійно там лежали. 

– Доброго ранку! – вітається Костя. – Ем… я тоді працювати. 

Він так швидко залишає кабінет, наче боїться чогось, а я дивлюсь на Тимура, який підводиться на ноги й до мене наближається.

– Я принесла твої речі, – витягую вперед руку, таким чином не давши Тимуру можливості наблизитись ще більше. 

– Ти тому прийшла? – дивується, але пакет забирає. Кидає його на крісло і робить ще крок до мене.

– Не люблю залишатися в боргу, – відповідаю. – А де мої речі? Ти приніс їх?

– Так, в автомобілі, – говорить, розглядаючи мене з висоти свого росту. – Потім віддам. До речі, мені здається, чи ти змінилася? 

Тимур торкається пальцями пасма мого волосся, а я як вкопана завмираю. Це так хвилююче і дивно. 

– Я така ж, як і завжди, – кажу і роблю крок назад. Тимур волосся відпускає і задоволено усміхається. Мені здається, що він думає, наче я для нього трохи змінила імідж. – Мені треба працювати, Тимуре. 

– Не забувай про наш обід, – заявляє. – Я чекатиму тебе внизу.

Забудеш тут! І головне, що я відмовитись не можу, адже Тимур сильно допоміг мені вчора. Доведеться піти на цей обід. Сподіваюсь, там усе вирішиться і ми більше не будемо контактувати. Або ж я просто обнадіюю себе тим, чого просто не може бути. 

Робота проходить у спокійному руслі. Максим на своєму робочому місці проводить зустрічі, а я готую каву і відповідаю на дзвінки. 

Мені здається, що час до обіду пролітає зі швидкістю світла, хоча я була б щасливою, якби він взагалі зупинився. Мене напружує думка, що доведеться сидіти в тісній близькості до Тимура. А ще мені не подобається реакція власного тіла на нього. Тимур викликає у мене не ті відчуття, що потрібно, і я дуже боюсь, що можу звернути не туди. Це ж так просто зробити, коли він зовсім близько.