Розділ 6

Беру з пасажирського сидіння кошик з фруктами і виходжу на вулицю. Саме в цей час Оля разом із білобрисим наближається і, коли помічає мене, різко змінюється в обличчі. Більше не усміхається. Зате її друг відчуває суперника і невдоволено мене розглядає. 

– Що ти тут робиш? – питає Оля, зупинившись навпроти. 

– Макс сказав, що ти погано почуваєшся, от я і приїхав, – кажу спокійно. – До речі, я Тимур. 

Подаю руку блондину, але він не поспішає її тиснути.  Дивиться на неї, як на щось жахливе, а мені вся ця ситуація задоволення приносить. Почуваюсь  переможцем.

– Назар, – таки відповідає на рукостискання. 

– Олю, це тобі, – подаю їй кошик.

– Навіщо? – холодно питає. 

– Вітаміни ще нікому не зашкодили, – усміхаюсь. – Можу до квартири донести. 

– Назаре, дякую тобі за допомогу. Далі я сама, – миша забирає пакет з логотипом супермаркету у блондина і дає йому зрозуміти, щоб валив подалі. 

– Ти впевнена? – а блондин не хоче нас залишати. Цікаво-цікаво.

– Так, – киває. 

Цей Назар таки йде, саме у той під’їзд, де живе Оля. Дуже сподіваюсь, що вони не живуть в одній квартирі. 

Коли хлопець зникає за обшарпаними дверима, Оля невдоволено дивиться на мене. Її очі палають від злості, а мене ця злість підкріплює енергією, і зупинятись я не хочу.

– Ти щось не зрозумів з того, що я тобі сказала? – питає сердито. 

– Усе зрозумів. І навіть відчув, – киваю на свій пах, а вона червоніє. О, це щось новеньке! Невже їй соромно? 

– Тоді чому приїхав? 

– Вибачитися, – відповідаю, не задумуючись. – Ось, навіть кошик фруктів купив. Хвилювався.

Оля якось приречено видихає. Мабуть, розуміє, що не так просто позбутися моєї компанії. Вона хоче щось сказати, можливо, відправити мене під три чорти, але не встигає. Їй хтось телефонує, і вона одразу ж відповідає на дзвінок:

– Настю, що сталося? – злякано кричить у слухавку. – Я вже біля будинку! Зараз буду!

Оля закінчує розмовляти й, нічого не пояснюючи, біжить до під’їзду. Розумію, що щось сталося, якщо вона настільки сполохана, і вирішую скористатися цим. 

Біжу за нею і затамовую подих у душному та смердючому під’їзді. Перестрибуючи сходинки, опиняємось на другому поверсі, і Оля відчиняє ключем старі дерев’яні двері, які легко можна вибити ногою. Жах просто. 

– Настю! – кричить і кидає пакет на крісло в тісному коридорі. 

– Я тут! – ще один жіночий голос чути з кімнати. Оля йде туди, відчиняє двері, і мені відкривається дуже несподівана картина. 

Спочатку бачу дівчину на інвалідному візку, а тоді – кран, з якого в різні боки б’є вода. 

– Я не знаю, що робити, – мало не плаче мокра як курка блондинка, і тут в мою голову приходить геніальна ідея – допомогти. 

– Дами, дозволите мені врятувати вашу ванну кімнату? – питаю, і Оля повертається до мене обличчям. Здається, вона тільки зараз згадала, що я побіг за нею. Дивиться невдоволено, але не проганяє. 

– Допоможіть! – просить мокра білявка і їде до виходу, даючи мені простір для маневрів. 

Вся ця ситуація до божевілля кумедна, але мені не смішно… Особливо коли за хвилину мій одяг прилипає до тіла, а з голови в очі тече вода. Оля показує мені, де перекривається вода, і я закриваю кран. Потоп припиняється, але на мені немає і міліметра сухого місця. 

Витираю долонею мокре обличчя і дивлюсь на розгублену мишу. В її очах більше немає роздратування, більше збентеження. 

– Ось, – вона подає мені сухий рушник, і я витираю обличчя. – Дякую за допомогу. Але ти сам винен. Я не просила бігти за мною. 

– Давай обійдемось твоїм “дякую”, – роблю крок до Олі, а вона відступає. Несподівано її нога ковзає по мокрій плитці, і дівчина практично падає, але в останній момент мені вдається схопити її за руку і притиснути до себе. 

Так і стоїмо. Я обіймаю її, а миша практично не дихає… 

— Як романтично, – у ванну кімнату заглядає та сама дівчина у візку та усміхається. Оля наче зі сну прокидається і знову відступає. Бачу, як горить її обличчя, і розумію, що не така вона холоднокровна, якою хоче здаватися. 

– Ситуацію врятовано, – кажу і підморгую їй. 

– Ти – наш рятівник! – хмикає дівчина. – Я так розумію, ти і є залицяльник Олі? 

– Настю! – гиркає миша, а я усміхаюсь. 

– Ти вгадала, – кажу. – Мені дуже подобається Оля, але вона не приймає мої почуття. 

– Олю, ти збожеволіла?! – хмуриться та сама Настя. – Він же красень! 

– Настю! – знову кричить миша і швидко залишає ванну кімнату. 

Білявка тим часом розглядає мене зацікавлено і несподівано подає свою руку. 

– Я – Настя, сестра Олі. А ти? 

– Тимур, – тисну її руку і розумію, що сестра у миші значно адекватніша. Це може зіграти мені на руку. Спільниця точно не завадить, та ще й така – сестра Олі.