Розділ 2

Оля

Я не розумію, що відбувається. Ні, розумію, що сиджу зараз в автомобілі начальника служби безпеки компанії, у якій працюю, і він розглядає мене в дзеркалі заднього виду. Тимур Іщенко – шалено гарний чоловік. Дівчата від таких з розуму сходять. Навіть Іра, моя подруга, яка сидить зараз на передньому сидінні поруч з ним і мало до неба не підстрибує від щастя. 

Я її почуттів не поділяю. Мені не зрозуміло, чому Тимур зголосився нас підвезти. До сьогоднішнього дня він не звертав на мене жодної уваги, а тут дві зустрічі за один день. Спочатку знайомства, тепер це. 

Я добре знаю Тимура, його звички. Він часто приходить у кабінет до мого боса, тому що вони дружать. Тимур любить міцну каву без цукру і зранку у нього завжди поганий настрій. 

Хай там як, за цим чоловіком сохне більша частина жіночого колективу. У Тимура спортивна фігура, широкі плечі, вузькі стегна. Він сам чудово знає, що жінки закохуються у його вигляд, але… не я. 

Ми з ним як небо і земля. Ніколи б не мали перетнутися, але щось пішло не так. 

– Може, ти спочатку Олю відвезеш, а вже потім мене? – питає Іра. 

– Ні, спочатку тебе, – відповідає Тимур і знову на мене дивиться. Я ж відвертаюсь до вікна і дивлюсь, як по склу стікають краплини дощу. 

Я впевнена, що Ірі такий поворот не до вподоби, але сама нічого не можу зробити. Вона прощається з нами біля під’їзду свого будинку і зачиняє двері. Автівка рушає, але на виїзді з двору знову зупиняється.

– Не хочеш сісти спереду? – Тимур повертається до мене обличчям і зацікавлено розглядає. 

– Навіщо? – питаю. 

– Так буде зручніше розмовляти, – відповідає. 

– Мені й тут нормально, – вирішую тримати дистанцію. 

Тимур наче цього й чекав. Усміхається і знову сідає рівно. Залишає двір і скеровує автівку в потік інших машин. Як на зло, ми ще й у затор потрапляємо, а в мене виникає бажання вийти та дійти додому пішки. 

– Що це за жест доброї волі? – все-таки вирішую запитати.

– Ти про що? – вдає, що не розуміє.

– Чому ти вирішив нас підвезти? Раніше не помічала за тобою такої доброти. 

– Ми перейшли на “ти”? Чудово! – Тимур усміхається, а я червонію. Сама не помітила, як почала говорити “ти”. Хоч і не планувала цього. – Виходить, ти за мною слідкуєш, Олю. Приємно.

– Я не слідкую! – злюсь. – Просто всі в офісі знають, що ти замкнутий та серйозний. Є такі, що побоюються тебе. 

– Справді? – дивується. – А що відчуваєш до мене ти? 

– Спочатку на моє питання дай відповідь, – вирішую стояти на своєму. 

– Ти мені подобаєшся. У тебе гарні очі, – заявляє, знову повернувшись до мене обличчям. 

Мені здається, що у Тимура якісь проблеми з головою. Я на тисячу відсотків впевнена, що не цікавлю його як жінка. Тоді що це за ігри такі? 

На щастя, автомобілі позаду починають сигналити, і Тимуру доводиться відвернутись та слідкувати за дорогою. 

Наступні п’ять хвилин я намагаюсь скласти в голові якийсь логічний ланцюжок. Навіть з’являється припущення, що Тимур побився з кимось об заклад, що переспить з найбільш негарною дівчиною компанії. 

Звучить смішно, але в моєму випадку все можливо. Тільки от я не вірю, що Тимур здатен на таке. Він дорослий чоловік і точно не буде займатися такими дурницями. 

– Ти тут живеш? – здивовано питає і звіряє адресу навігатора з тією, що на будинку. 

– Так, тут, – відповідаю. Моя старенька п’ятиповерхівка в поганому стані, але я прожила тут все своє життя і мені тут добре. 

Я розумію, що для Тимура це шок. Його автівка коштує як новенька квартира в центрі. Йому мене не зрозуміти. 

– Тут безпечно жити? – питає, коли хапаюсь за ручку дверей.

– Звісно, – киваю. – Дякую, що підвіз. 

– До зустрічі на роботі, Олю. 

Залишаю салон і, опинившись на вулиці, глибоко вдихаю. Тимур їде, а я заходжу в під’їзд і намагаюсь дихати через раз. Аромати стоять такі, що сльози на очі навертаються. Живе тут різний контингент людей, і я була б не проти переїхати в інше місце, але… грошей на це немає.

Відчиняю старі дерев’яні двері, які навряд чи врятують мене від грабіжників. Хоча, з іншого боку, у моїй квартирі й красти нічого. 

Роззуваюсь і йду на кухню, де моя сестра готує вечерю. Настя нарізає картоплю і помішує щось у каструлі. Їй важко робити все це, тому що сестра перебуває в інвалідному візку, але вона хоче жити повноцінне життя, і це мене тішить. 

– Давай допоможу! – кажу і забираю у неї ніж. Настя їде вбік і зацікавлено за мною слідкує. 

– Хто тебе привіз? Я бачила незнайомий автомобіль, – цікавиться.

– Це з роботи, – кажу. – Розпочався дощ, і чоловік люб'язно погодився підвезти нас з Ірою. 

– Його машина божевільних грошей коштує, – випалює Настя. – Може, тобі варто з ним замутити?

– Дурниць не говори, – фиркаю і висипаю картоплю до супу. – Багаті чоловіки люблять гарних жінок.