Правда оживає

Крики, відлуння, звук поспішних кроків — зала ради директорів перетворилася на хаос. Станіслав уже встиг вибігти в коридор, а двоє охоронців кинулися за ним.

Вікторію вели в наручниках.

Вона більше не удавала — її маска впала.
Все обличчя перекривила люта, відчайдушна ненависть.

— ТИ ВСЕ ЗРУЙНУВАЛА! — кричала вона, намагаючись вирватися. — ТИ МАЛА БУТИ МЕРТВОЮ!
— Заспокойтесь, — сказав поліцейський.
— ВОНА ВСЕ ЗАБРАЛА! ВСЕ!

Емма навіть не здригнулася.
Вона стояла рівно, спокійно, дивлячись просто в очі жінці, яка колись хотіла стати “її мачухою”.

— Я забрала лише правду, — тихо сказала вона.

Вікторію вивели.
Двері грюкнули.
Тиша впала важкою хвилею.

Першою рухнула реакція членів ради — всі заговорили одночасно.

— Неможливо…
— Ці роки…
— Станіслав? Він же був…
— Як це могло статися?!

Емма видихнула й обернулася до батька.

Валерій Сергійович стояв, немов кам’яний.
Очі широко розкриті, в них боролися сто емоцій одразу: шок, здивування, провина… і безмежна любов.

Він ступив крок.
Ще один.
Руки тремтіли.

— Еммо… доню… — голос зірвався. — Це… це правда? Ти… жива?

Емма повільно підійшла до нього.

— Так, тату. Я жива.

І він притиснув її до себе так, ніби боявся, що вона розтане.
Сльози текли по його обличчю, одна за одною.

— Господи… — він обіймав її, гладив по голові, по спині. — Я думав, що втратив тебе назавжди. Якби ти знала… якби ти знала, як я жив ці тижні…

Емма тремтіла, але трималася.

— Я повернулася, тату. Я тут.

Поруч стояли Ілля, Кирило й Мила.
Вони не втручалися — просто були опорою, яку вона відчує, коли відпустить батька.

Раптом у коридорі пролунав глухий стукіт.
Потім другий.
Хтось голосно вилаявся.

Охорона затягнула в дверний прохід Станіслава — він пручався, дихав важко, обличчя бліде, погляд скажений.

— ВИ ВСЕ ЗІПСУВАЛИ! — кричав він, вириваючись. — Я ВСЕ РОБИВ РАДІ НЕЇ!
Охоронець спробував його стримати.
Станіслав вирвався на секунду, вказав на Емму тремтячим пальцем:
— Це вона! Вона… Вона все зруйнувала! Вона мала бути мертва!
— Замовкни, — тихо сказала Емма.

Станіслав завмер.

Її голос був тихим, але в ньому була така сила, що він стих.

— Ти не отримав би ані мами, ані компанії.
Вона зробила крок ближче, її голос став холодним, твердішим, ніж будь-коли.
— Ти лише вбивця. І ти відповіси за кожен свій вчинок.

Станіслав на секунду зламався.
Погляд потьмянів, плечі опустилися.
Він кинувся було до Іллі — від відчаю, від злості, від безрозсудства.

— Я тебе тоді не добив… — прошипів він.

Ілля навіть не здригнувся.
Він встиг схопити Станіслава за руку, заломити й відштовхнути до охорони.

— Ти більше нікого не зачепиш, — сказав він рівно. — Ніколи.

Охорона вивела Станіслава.
Його крики затихли в коридорі.

Коли двері зачинилися, настала тиша.

Емма повернулася до столу ради й твердо сказала:

— Я маю закінчити виступ.

Директори ще не відійшли від шоку.
Один із них — сивий чоловік у темному костюмі — проковтнув слину.

— Еммо… що ти хочеш сказати?

Вона вирівняла спину, подивилася всім у очі.

— Я тут не лише як донька власника.
Пауза.
— Я — та, хто повернувся, щоб очистити компанію від людей, які хотіли її зруйнувати.
А потім додала:
— І я готова повернутися до роботи. Повністю.

У залі знову здійнявся шум, але вже не хаотичний — це був рух підтримки, подиву, поваги.

Один із найстарших членів ради підняв руку:

— Я… за Емму Валеріївну.
— І я, — додав інший.
— Підтримую.

Поступово піднімалися руки.
Навіть ті, хто раніше схилявся до Вікторії.

Валерій Сергійович не втримав сліз — тепер це були сльози полегшення.

Емма зробила невеликий уклін:

— Дякую. Я вас не підведу.

Після засідання, коли всі вийшли, Валерій обійняв Емму ще раз.

— Я пишаюся тобою.
Він глянув на Іллю з легкою усмішкою:
— І тобою теж. Бережи мою доньку.

Ілля відповів без тіні вагання:

— Завжди.

Емма стояла між ними, і в цей момент вперше за довгий час відчула щось просте й велике — спокій.

Все, що вона втратила, вона повернула.

І попереду на неї чекало нове життя.
Життя, яке вона сама вибере.