Повернення спадкоємиці

Зала ради директорів була залита холодним білим світлом.
Довгий стіл, строгі крісла, скляна стіна, за якою розкривався вид на місто. День був похмурий, як ніби небо теж чекало чогось гіркого.

Члени ради вже сиділи на своїх місцях. Мурашки напруги повзали по повітрю.

На чолі стола — Валерій Сергійович.
Блідий.
Схудлий.
Утомлений так, ніби прожив десять років за ці тижні.

Поруч з ним — Вікторія.
У дорогому білому костюмі.
Очі холодні, губи стиснуті, обличчя — маска впевненості.

Станіслав тримав теку, стоячи за її спиною.
Він був гордий, задоволений, майже самовпевнений.

— Отже, — почав один із директорів, — ми зібралися, щоб вирішити питання тимчасового виконувача обов’язків голови правління…

— Думаю, рішення очевидне, — втрутилася Вікторія, навіть не чекаючи дозволу.
— Компанії потрібен сильний керівник. Людина, здатна приймати жорсткі, але правильні рішення.

Декілька директорів схвально кивнули.

Вона продовжила, поклавши руку на стіл так, ніби вже належала йому:

— Я готова взяти відповідальність. І я впевнена, що Валерій Сергійович підтримає мене.

Всі погляди повернулися до Валерія.

Він сидів нерухомо.
Наче статуя.

Вікторія терпляче чекала.
Станіслав дивився на нього без моргання.

— Валерію? — тихо нагадала вона.

Він повільно підняв погляд.

— Я… — почав він, але голос зірвався.

У цей момент двері зали тихо відчинилися.

І хтось зайшов.

Легкі кроки.

Несмішний шум тканини.

Але цього було досить, щоб Вікторія обернулась — і в неї випало з рук перо.

Хтось із директорів задихнувся.

І тільки тоді всі побачили.

В дверях стояла Емма.

Жива.

Струнка, впевнена, у строгому чорному костюмі, зібраним волоссям, світлим поглядом.

Не привид.
Не згадка.
Вона.
Жива.

У залі запала тиша, так глибока, що можна було почути власне серцебиття.

Валерій Сергійович піднявся з місця різко, наче його штовхнула невидима сила.

— Еммо?..
Він не повірив власним очам.
— Еммо… це… це ти?..

Емма зробила крок уперед.

— Привіт, тату.

Він затремтів.
Очі наповнились слізьми.
Крісла в залі заскрипіли — хтось схопився, хтось перехрестився.

Вікторія стояла бліда, мов крейда.
Її губи тремтіли.

— Це… неможливо… — прошепотіла вона. — Ти ж… ти…

— Мертва? — Емма підняла брову. — Розчарую тебе.

Вона зайшла до зали повільно, велично, наче знала: це її сцена, її день, її правда.
За нею зайшов Ілля.
Позаду — Мила й Кирило.

Вони стали біля стіни.
Підтримка.
Опора.
Справжня сім’я.

Емма зупинилася біля кінця столу.

— Доброго дня, панове. Я — Емма Валеріївна.
Вона глянула просто на Вікторію.
— Спадкоємиця компанії.
Пауза.
— І та, хто сьогодні скаже правду.

Гул прокотився залом.

Станіслав зробив крок назад — вперше за довгий час у його очах промайнув страх.

— Ти… мала бути… — почав він.

— Загубленою?
Емма усміхнулася.
Холодно.

Потім повернулася до ради.

— Я пропоную перейти до розгляду питання, яке сьогодні тут справді важливе.
Її голос став твердим.
— Питання правди про мою матір. І про людей, які стоять у цій залі.

Вікторія різко втратила колір.

— Що ти говориш?! — її голос зірвався.

Емма спокійно дістала зі своєї сумки невеликий планшет.

— О, думаю, ви чудово зрозумієте, коли побачите.

У залі всі завмерли.

— Прошу технічну службу під’єднати мій пристрій до головного екрана, — сказала вона.

Охоронець кивнув і за хвилину великий екран на стіні засвітився.

Емма стояла тихо.

Як шторм перед вибухом.

— Це буде коротко, — сказала вона. — Але цього вистачить, щоб змінити все.

Екран мигнув.

Зображення завантажилось.

Паркінг.
Темрява.
Машина Лідії.

Станіслав біля капоту.

Він озирається.
Піднімає кришку.
Робить щось усередині.

Чітко.
Холодно.
Спокійно.

У Вікторії вирвaвся придушений звук:
— Ні… ні… НІ…

Станіслав зблід так, ніби в нього зупинилося серце.

Директори схопилися на ноги.

— Це… це він!
— Він же…
— Як так?!
— Це ж… саботаж! Умисне вбивство!

А Емма стояла рівно.

— Це — людина, яку ви хочете допустити до керівництва компанією.

Вона зробила крок уперед.

— Це — вбивця моєї матері.

У залі почався хаос.

Але Емма лише підняла руку.

— Продовжимо після того, як поліція зробить свою роботу.

І в цей момент у дверях з’явилися два офіцери.

— Пані Вікторіє… вам слід пройти з нами.
— За що?! — закричала вона. — Це все вона! Вона бреше! Це монтаж!

— Монтаж? — Емма нахилила голову. — Тоді чому ти така бліда?

Вікторію схопили за руки.

А Станіслав — рвонув до виходу.

— СТІЙ! — крикнув хтось із охорони.

Станіслав вирвався, штовхнув охоронця, вилетів у коридор.

Втеча.
Початок кінця.

Емма стояла нерухомо, дивлячись услід.

— Ти не сховаєшся, — сказала вона шепотом. — Ні від правди. Ні від мене. Ні від мами.

Ілля підійшов до неї, взяв за руку.

Її пальці були холодні, але міцні.

Вона підняла голову.

— Це лише початок.