Ніч перед правдою

Ранок настав надто швидко.
Не той, коли світ радісно прокидається — а той, коли повітря густе, важке, тривожне.
Емма сиділа за столом у вітальні, схилившись над документами. Її рухи були чіткими й впевненими, але всередині жила нервова напруга.

Мила ходила поруч з планшетом у руках:

— Тут — склад ради. Двоє точно за Вікторію. Один, швидше за все, теж. І… якщо ти не з’явишся завтра, рішення буде одностайним.

Емма піджала губи.

— Вони думають, що я мертва, — сказала вона рівно. — Це їхня найбільша помилка.

Кирило сів поруч, поклав перед нею блокнот.

— Ми продовжимо тренування після обіду. Сьогодні останній день підготовки.

Емма кивнула.

Вона повинна бути бездоганною.

Ілля зайшов до кімнати з маленькою чорною флешкою у руці.

На його обличчі була тінь — не страху, а того тяжкого відчуття, коли несеш правду, яка ранить.

Він поклав флешку перед Еммою.

— Я дістав її, — сказав тихо. — Це оригінал з камери паркінгу. Архівний запис. Там усе видно.

Емма подивилася на флешку — і її пальці затремтіли.

Вона обережно взяла її, ніби боялася, що торкнеться чогось живого.

І тут — спогад прорвався.

Емма притримала флешку в пальцях і раптом відчула різкий біль десь у грудях — як спалах пам’яті.
Вона заплющила очі.
Перед нею враз спливла мати — тепла, усміхнена, з м’яким поглядом, який завжди заспокоював.
Лідія сиділа на кухні, гладила Емму по голові, кажучи тим своїм тихим, впевненим голосом:
— Якщо колись тобі доведеться боротися за себе… або за мене… не бійся. Ти сильна, навіть коли цього не відчуваєш.

У Емми перехопило подих.
— Мамо… — прошепотіла вона ледь чутно. — Я покажу правду. За тебе.

Коли Емма відкрила очі, їхній блиск уже був іншим — гострим, рішучим.

— Увімкни, — сказала вона Іллі.

Вони всі четверо завмерли біля ноутбука.
Клік.
Пауза.
Запис запустився.

Темний паркінг.
Машина Лідії.
І фігура, яка озирається, перш ніж підняти капот.

Станіслав.

Відео було кристально чітким.
Обличчя — видно.
Руки — видно.
Все.

Мила прикрила рот рукою.
Кирило зціпив кулаки.
Ілля дивився без моргання.

А Емма…
Емма перестала дихати.

— Він… — її голос зірвався. — Він убив її…

Ілля обійняв її, притягнув до себе так міцно, як тільки міг:

— Так.
Він говорив тихо, але кожне слово було як клятва.
— І ти покажеш це завтра всім. Ми зробимо це разом.

Емма витерла сльози тремтячими пальцями.

— Я хочу, щоб він подивився мені в очі, коли це відео піде на екран, — сказала вона твердо. — Хочу, щоб він зрозумів, що я стою. Що я жива. І що його час закінчився.

Тим часом у місті, у величезному офісі компанії, Вікторія розкладала перед собою документи.
Строгий костюм.
Професійна зачіска.
Впевненість у кожному жесті.

Станіслав зайшов до кабінету.

— Ти готова до завтра?

Вікторія підняла підборіддя.

— Готова блиснути, — посміхнулася вона. — Поки всі думають, що спадкоємиці немає, я стану першою жінкою на цій посаді.

Станіслав задоволено кивнув:

— Валерій зламався. Він підпише.

А в цей час сам Валерій Сергійович сидів у темній вітальні, тримаючи в руках фотографію Емми і Лідії — тієї, де вони удвох сміються на пляжі.

Його плечі тремтіли.

— Лідо… як мені без вас? — прошепотів він.

Він був розбитим.
І саме тому Вікторія була впевнена, що завтра переможе.

На дачі Емма стояла перед дзеркалом.
Її очі були почервонілими, але сильними.
Вона провела долонею по кулону — подарунку матері.

— Завтра, мамо… — сказала вона. — Завтра я повернуся.

Ілля підійшов, став позаду.

— Ми готові? — спитав він тихо.

Емма подивилася на їхнє відображення.

— Так.
Вона зітхнула глибоко.
— Завтра я поверну все. І правду, і ім’я, і справедливість.

Він обійняв її за плечі.

— Я буду поруч.

Емма поклала руку на його долоню.

— І це робить мене сильнішою.

Ніч опустилася м’яко й важко.
Світло в домі згасло.

І це була остання тиша перед бурею.

Перед поверненням.