Перед тінню минулого

Перший промінь ранкового світла пробився крізь щілину між шторами й упав на постіль. Емма поворухнулась, відчуваючи тепло поруч — знайоме, рідне, надійне. Ілля лежав на боці, спостерігаючи за нею з тією самою ніжністю, від якої хотілося розтанути.

— Доброго ранку, — прошепотів він.

Емма потягнулася до нього, притиснулася лобом до його щоки.

— Як довго ти дивишся на мене?
— Недовго, — усміхнувся він. — Лише з п’ятої.

Вона тихо засміялася й торкнулася його губ.

— Ти — божевільний.
— Тільки з тобою, — відповів він так, що у неї в грудях щось затремтіло.

Імпульсивно вона провела пальцями по його щелепі, і обидва ненадовго загубилися в тиші один одного.
Це було їхнє затишне, ніжне утро — перше справжнє.

Але день не чекав.

У вітальні Мила вже накривала на стіл, а Кирило щось друкував на ноутбуці — швидко, зосереджено.

— Доброго ранку, — сказала Емма, заходячи разом з Іллею.

Мила одразу помітила її погляд — спокійний, впевнений, щасливий.
І ледь помітно усміхнулась.
Кирило теж підняв очі… і вперше не відвів погляд одразу.
Він просто кивнув:

— Ви обидва… виглядаєте краще.

— Ми добре поспали, — відповів Ілля, ніби навмисно м’яко.

Емма легенько штовхнула його плечем, але в очах у неї сяяли сонячні іскри.

— Почнемо? — запитала вона вже серйозно.

Кирило натиснув Enter і повернув до них екран.

— Так. Виходить, рада директорів призначила засідання на кінець наступного тижня. Дату узгодили щойно.
— Отже, у нас… сім днів, — додала Мила.

Емма сіла ближче й нахилилась над ноутбуком.

— Ми встигнемо.

Ілля поклав їй руку на плече:

— Ти точно встигнеш.

Тренування були непростими.

Кирило ставив каверзні запитання, навмисне підвищував тон — але не для того, щоб зламати її, а щоб підготувати.

Мила відтворювала манеру Вікторії — суху, холодну, зверхню.

— Пані Еммо, — копіювала вона її голос, — а що ви можете запропонувати компанії? Які ваші компетенції?

— Я — законна спадкоємиця. І я працювала поруч з батьком, — відповідала Емма впевненіше з кожним разом.
— Вам нічого не відомо про поточні фінансові дії, — “атакував” Кирило.
— Мені відомо достатньо. А те, що приховали — ми піднімемо. І я поясню, де була і чому, коли буде правильний час.

Поступово її голос ставав твердим.
Поза — прямою.
Погляд — спрямованим вперед.

Ілля сидів збоку, спостерігаючи.
Його груди наповнювала гордість — спокійна, глибока, така, що робила його сильнішим разом з нею.

Коли Емма нарешті закрила блокнот, Мила видихнула.

— Ти ростеш швидше, ніж я думала.
— Я мушу, — відповіла Емма. — У мене немає іншого вибору.

Кирило встав і підійшов ближче, тримаючи в руках планшет.

— Тут — оформлення залу. Тут — порядок виступів. Тут — перелік тих, хто, найімовірніше, підтримає Вікторію. Ми будемо готувати тебе точково.

Емма подивилася на нього з вдячністю.

— Дякую.

Кирило відразу відвів очі.

— Ми просто команда.

Тим часом у місті, у великому офісі компанії, Вікторія стояла перед дзеркалом у кабінеті й підбирала прикраси.

На столі — її новий костюм.
Строгий, дорогий, майже президентський.

Станіслав увійшов без стуку.

— Дату призначено. Ти задоволена?

Вікторія посміхнулася своїм хижим, тонким усміхом.

— Більше, ніж ти думаєш.
Вона приміряла сережки.
— Він уже здався. Я бачу це в його очах. Він розбитий.
Пауза.
— Тепер лише формальність.

— Валерій Сергійович підпише все, — кивнув Станіслав. — Він не в тому стані, щоб боротися. Ти матимеш владу.

Вікторія повільно погладила себе по шиї.

— Я матиму все.

І, дивлячись у дзеркало, додала ледь чутно:

— І ніхто мені не завадить.

У будинку Валерія Сергійовича стояла та сама тиша, що вже стала рідною.
Він сидів у пустій вітальні, тримаючи в руках старий фотоальбом.

На одній зі сторінок — маленька Емма, яка тягне до нього руки.
На іншій — Емма з конем, сміється.
На третій — перший день роботи в офісі.

Його пальці тремтіли.

— Чому… чому ти пішла від мене… — прошепотів він.

Його серце боліло так, що він ледь дихав.

Вікторія зайшла за його спину — тихо, як завжди.

— Вам потрібно зібратись, — сказала вона майже добрим голосом. — Компанія чекає на вас.

Він закрив альбом.

Вперше за дні його погляд спалахнув.

— Компанія?
Його голос став жорсткішим.
— Чи ти чекаєш?

Вона не встигла щось відповісти — він різко встав і вийшов з кімнати.

Вікторія стиснула губи.
Її обличчя на секунду перекосилося від злості.

Станіслав зайшов через секунду.

— Щось не так?

— Він починає думати, — прохрипіла вона. — Треба поспішити.

А на дачі Емма стояла на терасі — вже в куртці, з горнятком чаю.

Ілля підійшов позаду, обійняв її за талію.

— Про що думаєш?

Вона сперлась на нього.

— Про те, що час іде швидко. І я боюсь… що не встигну.

— Ти встигнеш, — відповів він. — Ти не та, хто здається. Я бачив, як ти встаєш після кожного удару.
Він нахилився до її вуха:
— Я вірю в тебе. До останнього.

Емма заплющила очі.

— А я… вірю в нас.

Їхні руки сплелися.
А попереду був тиждень, який змінить усе.