Там, де істина проростає

Ранок на дачі почався з м’якого туману, який огорнув усе навколо, ніби світ боявся розбудити їх завчасно. Емма стояла перед дзеркалом у невеликій гостьовій кімнаті й дивилася на своє відображення — уважно, прискіпливо, майже по-новому.

Вона бачила іншу себе.
Ту, яка пережила темряву й виходила з неї сильнішою.

Мила увійшла без стуку.

— Готова до першої “репетиції”? — усміхнулася вона, але в усмішці було щось серйозне.

— Так. — Емма глибоко вдихнула. — Я маю бути переконливою.

— Ти вже є. — Мила підійшла й поправила її волосся. — Просто повір у себе так, як віримо ми.

У вітальні Кирило розклав стільці в ряд, імітуючи раду директорів.
На столі стояв ноутбук, блокнот, кілька папок.

— Твоє завдання, — сказав він, — говорити чітко, рівно й без пауз. Ми будемо перебивати, тиснути, задавати складні питання. Саме це чекає тебе там.

Емма сіла.
У руках миттєво з’явився тремор.
Але вона його сховала.

— Почнемо.

Мила увімкнула таймер.

— Пані Еммо, — сказала вона холодним офіційним голосом, — рада має сумніви щодо вашої компетентності. Де ви були останні дні?

Емма вдихнула, зібралася.

— Я була на лікуванні. У мене була травма. Але зараз я маю повний доступ до документів і готова виконувати обов’язки.

Кирило різко включився:

— Чому ви не повідомили одразу? Чому вам не відомо про термінові рішення, які приймалися в компанії?

Емма відповіла твердо:

— Тому що деякі люди не були зацікавлені в тому, щоб я повернулася.

Кирило й Мила переглянулись.
Вона трималася впевнено.
Навіть дуже.

— Добре, — сказав Кирило. — Ще раз. І вже складніше.

Вони продовжили тренування.
Годину.
Потім другу.

Емма робила помилки, іноді губилася, часом зупинялась і тремтіла — але знову вставала і продовжувала.

— Досить, — нарешті сказала Мила, закриваючи ноутбук. — Ти сьогодні зробила більше, ніж треба. Тобі треба відпочити.

Емма знесилено посміхнулась:

— Я хочу… але не можу зупинитись.

— А треба, — м’яко втрутився Ілля.

Він з’явився з коридору, облокотившись на дверний косяк.
Його погляд був теплим… і занадто пронизливим.

— Ходімо, — сказав він тихо.

Вони вийшли на терасу.
Після дощу повітря було свіже, пахло соснами й землею. Небо clearing, крізь хмари пробивалося сонце.

Емма сперлась на поручні.

— Я боюсь, — зізналася вона перша. — Боюсь, що не впораюсь. Що встану перед ними… і втечу знову.

Ілля став за нею, поклав руки на її плечі.

— Ти не втечеш.
Його голос був глибоким, спокійним.
— Бо тепер ти не сама.

Вона нахилила голову назад, притискаючись до нього.
Його дотик був таким знайомим… і таким потрібним.

— Ілле… — прошепотіла вона.

Він розвернув її обличчям до себе.

І на секунду час зупинився.

Їхні погляди зустрілися, і в очах Емми не було ані страху, ані сумніву — лише глибоке, болюче, щире почуття.

— Я думала, що втратила тебе, — сказала вона тихо. — І це було найбільшим болем у моєму житті.

Ілля провів пальцями по її щоці.

— Я нікуди не дінусь. Ти зрозуміла?
Він підняв її підборіддя.
— Я тут. Я з тобою. Я завжди з тобою.

Емма ковтнула повітря.

— Поцілуй мене…

І він поцілував.

Повільно спочатку — як дотик двох спогадів.
Потім глибше, сильніше — як вибух емоцій, які вони носили в собі всі ці дні.
Емма відповіла йому так, ніби в її серці нарешті зійшло сонце.

Вона обняла його за шию, притягнула ближче.
Його руки слизнули по її талії, обхопили спину, притискаючи до себе.
Їхні губи не розходилися, дихання змішувалося, світ зник.

— Я люблю тебе… — вирвалося в неї крізь поцілунки.

Ілля відповів шепотом у її губи:

— Я теж. Я кохаю тебе більше, ніж повітря.

Вона заплющила очі — і дозволила собі впасти в нього.

Його поцілунки спускалися нижче — до її шиї, ключиць.
Її пальці заплутались у його волоссі.
Він підняв її на руки — легко, так, ніби вона була частиною нього.

І без жодного слова поніс у кімнату.

Двері тихо зачинилися за ними.

А далі —

…був тільки шелест постелі, приглушені подихи і дві душі, які нарешті знайшли одна одну.

Без описів.
Без деталей.

Лише близькість, на яку вони чекали занадто довго.

Мила з Кирилом сиділи на кухні й мовчки пили чай.

Мила посміхнулась куточком губ.

— Думаю… вони вже давно це мали зробити.

Кирило зітхнув, але в його очах не було болю — лише прийняття.

— Головне, щоб вона була щаслива.

Мила поклала руку йому на плече.

— Вона буде. Бо зараз поряд той, хто її не відпустить.

Кирило кивнув.
Скрізь втому, напругу і власну невимовну ніжність до Емми він знайшов сили для чесних слів:

— Знаєш… можливо, колись і мені пощастить. А поки… я буду поряд. Я з вами.

Мила ледь усміхнулася — тепло, довго.

— Ми з тобою поруч, Кириле. Завжди.