Тренування перед бурею

День на дачі почався тихо — надто тихо, як після бурі. Небо було сірим, свіже повітря пахло мокрим листям, і саме в такій тиші Емма прокинулася вперше за довгий час без паніки.

Вона лежала кілька хвилин, вдивляючись у стелю, намагаючись збагнути власні відчуття.
У грудях — тяжко, але вже не розірвано.
У пам’яті — ще дірки, але не чорні провалля.
Поруч — Ілля.

Він не спав.
Сидів на підлозі, спершись спиною до стіни, склавши руки на колінах.
Його погляд був спрямований на неї — тривожний, ніжний, уважний.

— Ти не лягав? — прошепотіла вона.

— Я боявся заснути, — відповів він чесно. — Боявся прокинутися й не побачити тебе.

Емма всміхнулася — сумно, але по-справжньому.

— Я тут, Ілле.

Він повільно торкнувся її руки.

— І я не дозволю більше нікому забрати тебе.

Поки Ілля готував чай, Мила розстелила на столі товсті папки, записи й планшет.
Її погляд був зосередженим — діловим, серйозним.
За ці дні вона стала тим, ким Емма ніколи раніше її не бачила: стратегом.

— Почнемо, коли будеш готова, — сказала вона, коли Емма спустилася на кухню.

— Я готова, — відповіла та й сіла точно по центру, спиною до вікна.

Кирило підсунув стілець, поклав перед нею блокнот.

— Ми не будемо перенавантажувати тебе. Ти маєш відчувати стабільність. Головне зараз — впевненість.

Емма кивнула.

Мила відкрила першу папку.

— Це — структура компанії. Твої батьківські напрями. Підрозділи. Люди, яким можна довіряти. Люди, яким — ні.

Емма вдихнула.
Ніби робила перший крок у нове життя.

— І все це… я маю згадати?

— Не згадати, — поправив Ілля, сідаючи поруч із нею. — Навчитися заново. І ми будемо з тобою. Кожен день. До самої ради.

Емма глянула на них трьох — і вперше відчула, що її сила не лише в ній.
Вона — у всіх них разом.

А тим часом у місті, у величезному будинку Валерія Сергійовича, життя погасло.

Він сидів у своєму кабінеті, погойдуючи в руках кухоль холодної кави.
Вже кілька днів він не спав нормально.
Пальці тремтіли, очі були червоними.

У його телефоні знову світилася фотографія Емми.
Її усмішка — свіжа, жива, тепла.

— Моя дівчинко… — прошепотів він, і голос його зірвався. — Як же без тебе…

У двері постукали.

Валерій не реагував.
Не хотів нікого бачити.

Але двері все ж відчинилися — і на порозі стояла Вікторія.

Вишукана, гарно вбрана, свіжа.
На ній — жодної тіні горя.

Вона зайшла з удаваним співчуттям.

— Валерію Сергійовичу… ви маєте їсти. Я приготувала суп.

Він не підняв очей.

— Залиши мене, Віко.

Вона підійшла ближче — обережно, занадто лагідно.

— Я переживаю за вас. Справді. Я ж… я люблю вас. Ви не повинні проходити це самі.

Вона сіла поруч, поклала руку йому на плече — так м’яко, що стало огидно.

Він повільно відсторонився.

— Я сказав: залиш мене.

На секунду в її очах промайнув холод.
Справжній.

— Як хочете, — відповіла вона, маску лагідності повернувши за мить. — Але ви маєте знати: рада директорів хоче зібратися раніше. Компанії потрібен керівник. Хтось… сильний.
Вона взяла паузу.
— Хтось, кому довіряєте ви.

Валерій нарешті підняв голову.

— Це не ти.

Вона ледь помітно стиснула губи.

— Подумайте, — сказала вона м’яко. — Я зможу втримати все під контролем. Для вас.

І вийшла, залишивши по собі запах парфумів і холодну тишу.

У сусідньому кабінеті Станіслав чекав на неї.

— Ну? — запитав він.

Вікторія зітхнула й склала руки на грудях.

— Він ще слабкий. Але зламається. Просто треба тиснути правильними словами.

Станіслав ступив ближче, голос приглушений:

— Після ради директорів він буде ніхто. Влада перейде нам.

Вона усміхнулася — хижа, самовпевнена.

— Емма мертва.
Вона погладила пальцями свій браслет.
— А більше у нього спадкоємців немає.

Станіслав нахилився до неї:

— Час грає за нас.

А на дачі час грав на зовсім іншого.

Емма сиділа над документами, уважно читаючи кожен рядок.
Нічого не забуваючи.
Нічого не пропускаючи.

Пам’ять поверталася шматочками — не раптово, не миттєво, але вперто.
Там, де не вистачало спогадів, лишалася логіка.
А там, де не вистачало сили — Ілля тримав її за руку.

— Ти справишся, — сказав він тихо, схилившись до її плеча. — Я це знаю.

Емма усміхнулася, не відриваючи погляду від папок.

— Я теж.

Коли стемніло вдруге, вона раптом підняла голову.

— Мені здається… — сказала вона задумливо. — Я готова.

Мила з Кирилом переглянулись.

— До чого? — запитав Кирило.

Емма повільно закрила папку.

— До того, щоб повернути собі життя.