Повернення тепла

Коли двері за Іллею нарешті зачинились, у домі стало дивно тихо.
Тиша стояла така густa, що, здавалось, навіть дощ надворі притих, намагаючись не потривожити момент.

Емма сиділа на дивані, загорнувшись у плед, а Ілля — на підлозі перед нею, тримаючи її руки у своїх, ніби боявся, що вона зникне, якщо він відпустить хоча б на секунду.

Вони мовчали.
Не тому, що не знали, що сказати.
А тому, що слова були зайвими — після всього, що пережили.

Першою заговорила Емма.

— Я думала, я… зникла. Назавжди.
Голос її був тихий, але впевнений.
— А ти… ти прийшов.

Ілля провів пальцем по її щелепі, знімаючи волосся зі щоки.

— Я б прийшов до тебе в будь-який кінець світу, — відповів він, а голос його тремтів від щирості. — Я думав, що втратив тебе. Кожна хвилина без тебе… це було пекло.

Емма легенько всміхнулася — вперше так по-справжньому.

— Я пам’ятаю…

Ці слова зупинили його подих.

— Що саме? — прошепотів він.

Вона повільно поклала його руку собі на серце.

— Тебе. Нас.
Пауза.
— Той вечір перед аварією…
Її голос здригнувся.
— Ти кричав мені зупинитись. Я пам’ятаю твої очі. Я пам’ятаю біль. І… те, що я втекла.

Ілля заплющив очі — ніби ці спогади боліли йому так само.

— Ти була налякана, — сказав він тихо. — Я повинен був розповісти правду раніше… але я боявся втратити тебе. Боявся, що ти відвернешся.
Він торкнувся її лоба поцілунком.
— І я ледь не втратив тебе назавжди.

Емма торкнулася його щоки долонею.
Її пальці були теплими, рідними.

— Ти тут. Це головне.

За ними мовчки стояли Мила і Кирило.
Вони не перебивали — просто чекали, поки ці двоє наситяться присутністю одне одного.

Нарешті Мила підійшла ближче.

— Еммо… нам треба поговорити про подальше.
Вона перевела погляд на Іллю:
— І тобі теж.

Емма і Ілля повернулися до неї.

Мила продовжила, зібравшись:

— Твою аварію приховали. Тебе записали під іншим ім’ям. Ніхто — ні батько, ні офіс, ні Вікторія зі Станіславом — не знають, що ти жива.
Вона подивилась на Емму серйозно:
— І це добре. Це дає нам час.

— Час для чого? — обережно запитала Емма.

Кирило ступив уперед.

— Для того, щоб повернути тебе у правильний момент.
Погляд його став гострим:
— На раді директорів. Там, де вони планують призначити Вікторію.

Емма завмерла.
Ілля стиснув її руку міцніше.

— Вони… хочуть поставити її на моє місце? — прошепотіла Емма.

— Вони думають, що ти мертва, — відповіла Мила. — І користуються цим. Станіслав активно просуває Вікторію. Вони хочуть контроль над компанією.

Кирило додав:

— І саме тому ти маєш з’явитися там несподівано. Як удар. Як доказ, що вони злочинці.

Емма облизала пересохлі губи.

— Але я… я не пам’ятаю всього. Не пам’ятаю, як керувати. Не пам’ятаю, як виступати…

І тут Ілля сів поруч з нею на диван і обійняв за плечі.

— Я навчу тебе. Ми всі навчаємо.

Мила кивнула.

— Ми не дамо їм жодного шансу.

Кирило додав спокійно, але твердо:

— Еммо, ти не одна. Ми тут, щоб тримати тебе. І ми не допустимо, щоб вони вкрали твоє життя.

Емма глянула на всіх трьох… і вперше за ці довгі, страшні дні вона відчула справжню силу.

— Добре… — сказала вона повільно. — Я повернуся.

Ілля посміхнувся — тепло, гордо, трохи сумно.

— Я завжди знав, що ти сильна.

Емма поклала голову йому на плече.

— Ти дав мені сили.

За вікном дощ перейшов у легке шуміння. Ліс затих.
Ніч стала спокійніша.

А на дачі четверо людей сиділи поруч і планували майбутнє, яке мало перевернути всього світ.

І ні один ворог ще не знав, що їхня перемога вже приречена.