Коли серце впізнає раніше, ніж розум

Дощ упав раптово — важкий, гучний, такий, що заглушав будь-які думки. Але крізь цей шум Емма почула звук, від якого серце застрибало в грудях.

Двигун.
Автомобіль.
Десь зовсім близько.

Вона підвела голову так різко, ніби її хтось потягнув за невидиму нитку.

— Він… тут, — прошепотіла вона.

Мила й Кирило побігли до вікна.
Світло фар мигнуло між деревами — коротко, блідо, але достатньо, щоб зрозуміти: машина зупинилася на стежці.

Кирило зібрався, видаючи з себе спокій:

— Я пійду перевірю.

— Ні! — Мила схопила його за руку. — Якщо це хтось небезпечний…

— Це не небезпека, — перебила Емма тихо, але твердо. — Я знаю. Це він.

Її голос змусив обох обернутися.

Вона стояла бліда, але спокійна.
Її груди підіймалися від пришвидшеного дихання.
Вона тремтіла — не від страху, від… іншого.

Від того, що пам’ять стояла просто за порогом.

Двері на ґанок грюкнули.
Кирило вийшов першим, закутаний у куртку, підставляючи лице дощу.

Темна фігура йшла по стежці.
Упевнено.
Швидко.
Наче не боялася нічної бурі.

— Хей! — крикнув Кирило. — Стоп! Хто ви?!

Фігура спинилася.
Під світлом ліхтаря обличчя стало впізнаваним.

Мила видихнула:
— Це… він.

Емма відчула, як ноги підкошуються.

Ілля.

Він був увесь мокрий, дихав часто, ніби пробіг кілометрів три. Обличчя — змучене, бліде, але очі… очі палали.

— Де вона? — голос його був низький, зірваний. — Де Емма?..

Кирило зробив крок наперед, перекриваючи шлях.

— Ти не можеш увійти. Вона слабка. Ми не знаємо твоїх намірів.

Ілля зупинився за метр.
Він був на межі — між вибухом і відчаєм.

— Прошу… — сказав він тихо, але так щиро, що навіть дощ на мить здавався стишеним.
— Я шукав її всі ці дні. Я жив… тільки цим. Я думав, що я… втратив її.
Він підняв руки, ніби здаючись:
— Я не зроблю їй боляче. Я не зроблю нічого, що може нашкодити. Я прошу… дайте мені просто побачити її. Хоча б на секунду.

Голос зірвався, коли він додав:

— Будь ласка…

Мила подивилася на Кирила.
За ці дні вони бачили страх, лють, ніжність, але такого болю — ще ні.

Кирило на мить заплющив очі.
Потім кивнув Милі — легенько, мало помітно.

— Почекай тут, — сказала Мила. — Я спитаю Емму.

Ілля стиснув кулаки, ніби це допоможе йому не впасти прямо тут у калюжу.

Мила зайшла в дім — і побачила, що Емма вже стоїть посеред вітальні.

Вона не витримала.
Не дочекалася.
Вона слухала все.

Тон, голос, кроки.

І впізнала його.

— Еммо… — Мила підійшла ближче. — Це він. Ілля. Він просить… дуже просить увійти.

Емма дивилася в порожнечу кілька секунд — ніби збирала себе докупи.
Її пальці тремтіли, а на губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Пустіть його, — сказала вона, і голос її був неймовірно м’яким. — Будь ласка.

Мила вийшла назад на ґанок і кивнула Іллі.

— Заходь.

Ілля навіть не дочекався другого слова — він буквально увірвався всередину.
Але, побачивши Емму у світлі лампи, різко зупинився.

Якби грім ударив просто під двері — він би не здригнувся так сильно.

Емма.
Жива.
Тут.

Він не міг повірити.
Очі заповнились слізьми ще до того, як він зробив крок.

— Еммо… — вирвалося з нього. — Боже мій…

Вона повільно підійшла до нього.
Кожен її крок повертав спогади.

Перше побачення.
Перший сміх.
Перша суперечка.
Перший поцілунок.
Його руки.
Його голос.
Його страх втратити її.
Його крик того вечора…
Його паніка, коли її машина перевернулася…

Все повернулося.

Вона зупинилася перед ним — так близько, що відчувала його подих.

— Ілле… — прошепотіла вона, торкаючись долонею його обличчя. — Я пам’ятаю.

Він не стримався.
Згріб її в обійми так міцно, ніби боявся, що вона розтане.

Емма притулилася до нього щокою, і сльози потекли без звуку.

— Я шукав тебе, — він говорив їй у волосся. — Я шукав тебе всюди. Я… я не витримав би ще день без тебе.

Вона обняла його за шию і сказала:

— Я знала… що ти прийдеш. Сьогодні. Саме сьогодні.

Він відступив рівно на сантиметр, щоб побачити її очі:

— Ти відчувала мене?

Вона кивнула крізь сльози.

— Так. Всім серцем.

Ілля ковтнув повітря, ніби після довгого занурення.

— Я більше тебе нікуди не відпущу.

Емма посміхнулася крізь сльози:

— І не треба.

Він нахилився й м’яко торкнувся її лоба губами.

У цей момент весь світ перестав існувати.

Тільки вони.
Тільки повернення.
Тільки кохання, яке вистояло попри все.

І за спиною, біля дверей, Мила шепнула Кирилу:

— Це він.

Кирило лише кивнув.
Бо давно зрозумів.