Той, кого не пускають

Ніч опустилася густим, майже липким темним полотном. Дощ, який лив цілий вечір, притишився, але не зник — став дрібним, рівним, монотонним. Він постукував по шибках так, ніби відраховував час.

Емма сиділа на підвіконні, загорнувшись у плед, і дивилася в темряву.
Її серце стискалося від невідомого відчуття, яке з кожною хвилиною ставало сильнішим.

— Ти не замерзла? — Мила зайшла тихо, несучи склянку води.

— Ні… просто… — Емма торкнулась грудей, — я не знаю, як пояснити. Всередині таке… наче тягне.

Мила присіла поруч.

— Болить?

— Ні. Наче… щось кличе мене. І я… — її голос зірвався, — я хочу йти назустріч.

Мила провела рукою по її спині.

— Спогади іноді повертаються не кадрами, а відчуттями. Це нормально.

— Але це не просто відчуття… — Емма знову глянула у вікно. — Він близько.

Мила ковтнула.
Це “він” звучало так переконливо, що навіть у неї по шкірі пробіг мурашки.

Кирило сидів на кухні, згорбившись над столом, і слухав кожен звук у домі.
Він не заспокоювався з моменту аварії — і вже точно не тепер.

Коли Мила зайшла, він підвів голову:

— Вона знову відчуває щось?

Мила кивнула.

— Так. Дуже сильно.
— Думаєш… вона відчуває його?
— Так, — тихо сказала Мила. — Я думаю, вона відчуває Іллю.

Кирило замовк.
Йому було боляче це чути — але він приймав це.
Бо любив Емму по-справжньому: без тіні власності.

— Головне, щоб вона не перенапружувалась, — сказав він нарешті. — Пам’ять може повернутися різко. Ми маємо бути поруч.

— Ми і є поруч, — усміхнулась Мила слабко.

Він подивився на неї довше, ніж потрібно.

— Так. Ми.

Емма зайшла до вітальні й раптом зупинилась.
Їй стало важко дихати.

Не від страху.
Від того, що відчувалося занадто знайомим.

Грудна клітка тиснула, немов буря зібралася прямо всередині.

Ілля…

Вона вжахнулася власній певності.

Його ім’я вирвалося з глибини пам’яті — не картинкою, не спогадом, а відчуттям, яке вона не могла пояснити.

— Мило… — Емма нахилилась вперед, вхопившись за спинку стільця. — Він… близько. Дуже близько.

Мила одразу підбігла.

— Сядь, дихай. Це добре. Це мозок працює.
— Ні… — Емма стиснула її руку. — Це… він. Я відчуваю, як він… шукає мене.

Її голос тремтів.

— Мені здається… я знаю його серце.

Мила притисла її до себе:

— Все добре, Еммо. Все добре.

Але сама дивилася на двері з настороженістю.

Дощ посилився.
Кирило підійшов до вікна, підняв фіранку.
Тиша — густа, важка.

— Знову тихо, — прошепотів він. — Навіть занадто.

— То добре, — відповіла Мила. — Хай буде тихо.

Емма сиділа біля каміна, обхопивши себе руками.
Її серце билося так голосно, що вона чула його у вухах.

Ілля…

Це ім’я обпікало.

Воно було її.
Нехай і забуте до цього моменту, але рідне до болю.

На дорозі, далеко від лісу, машина Іллі рвала мокрий асфальт.
Він не зупинявся ні на хвилину.

Його руки тремтіли на кермі.
У голові — лише один образ.
Один голос.
Одна жінка.

Емма.

— Я вже близько… — прошепотів він. — Ти маєш почути мене… відчути…

І в ту секунду, коли він промовив це, Емма підвела голову.

Наче він сказав ці слова в неї під вухом.

Вона прошепотіла, ніби відповідаючи:

— Я чую…

Мила дивилася на неї з тривогою:

— Ти знову маєш спалах?

Емма ледь усміхнулася крізь сльози.

— Він… зовсім поряд.

Коли ніч стала найтемнішою, а будинок затих так, ніби затамував подих, вони всі троє почули це.

Слабкий, але чіткий звук.

Машина.
Її двигун.

Він заглухнув зовсім недалеко — за деревами, на стежці.

Мила різко підвелась.
Кирило застиг, ніби його вдарило струмом.

А Емма… завмерла.

— Це він.

Її голос був тихий, переконаний, світлий.

— Це Ілля.

І сльози самі з’явилися на очах.

Пам'ять не повернулась до кінця.
Але серце — впізнало.