Кроки назад у себе

Ліс стояв нерухомо, майже неприродно тихо. Така тиша буває перед бурею — або перед чимось значно гіршим. Емма сиділа на ліжку, загорнувшись у теплу ковдру, і дивилася у вікно, де сутінки повільно поглинали обрій. Їй здавалося, що тіні між деревами рухаються, але вона намагалась не звертати на це уваги.

Пам’ять трималася десь на краю свідомості — як теплий шепіт, як недосяжний дотик.
Вона вже знала: у її житті був чоловік.
Не Кирило — інший.
Хтось, кого вона любила до глибини серця.

І цей хтось шукає її.

— Вода застигає? — тихо спитала Мила, заходячи в кімнату з чашкою чаю.

— Я… не хочу чаю, — зізналась Емма. — У мене знову був спалах.

Мила поставила чашку на тумбу й сіла поруч.

— Розкажи.

Емма скривилась, ніби їй боліло згадувати.

— Я бачила… руки. Вони тримали мене. Я… я плакала в тому спогаді. І він говорив: “Не бійся, я з тобою.”
Голос такий… рідний, Мило. Наче половина мене.

У Милі защемило серце.
Бо вона знала, що пам’ять повернеться швидше, ніж вони всі думали.
А разом з пам’яттю прийде й небезпека.

— Це добре, — сказала вона тихо. — Це означає, що твій мозок відновлює з’єднання.

— Але мені страшно, — прошепотіла Емма. — Якщо він був… таким важливим, чому я не пам’ятаю його імені?

Мила стишила подих.

— Ти не втратила його. Просто… поки що не дісталася до тих дверей.

⸻

На кухні Кирило розкладав по полицях продукти, які привіз з містечка. Він поглядав у вікно кожні кілька секунд. Нерви були натягнуті, як струна.

Мила зайшла тихо.

— Вона знову згадала, — сказала вона.

Кирило клацнув замком банки й зупинився.

— Багато?

— Трохи більше, ніж учора. Їй важко.

Кирило кивнув.
Він тримався сильніше, ніж відчував.

— Нам потрібно готуватися, — додав він. — Якщо хтось був у лісі… це не випадковість.

Мила повільно вдихнула.
Вона втомилася від напруги, але поруч із Кирилом відчувала дивне, тепле заспокоєння.

— Ти думаєш, вони вже знайшли нас?
— Думаю, що хтось дуже близько.

Міла підійшла ближче.

— Ти… дуже надійний, — сказала вона раптом. — Я не знаю, що б ми робили без тебе.

Кирило опустив очі.
Вперше за довгий час йому хотілося… обійняти когось. Її.

⸻

У цей час Ілля зупинився біля старої бетонної стоянки біля офісної будівлі. Він уже майже добу не зупинявся, його очі були почервонілі, але всередині палало одне: рішення.

Він підійшов до службового позашляховика та провів пальцями по крилу.
Подряпина.
Маленька, але глибока.

І шматочок зеленого скла, затиснутий у щілині між бампером і металом.

Скло з фари Емминої машини.

Ілля затиснув у руці цей уламок так, що руки побіліли.

— Це був хтось із своїх, — сказав сам собі. — Хтось з її кола.

У голові з’явилися імена.
Список людей, які могли підібрати її першими.

Перше ім’я, що зринуло:

Кирило.

Ілля різко відступив від машини. Ні, він не вірив у таке… але…
факти були перед ним.

Хтось забрав Емму.
І цей хтось був дуже близьким.

Емма тим часом сиділа біля каміна й повільно гортала старий блокнот, який знайшла Мила. Там були записи, зроблені її рукою — але вона не впізнавала почерк.

Вона натрапила на фразу, виписану великими, нервовими літерами:

“Я боюся втратити те, що люблю.”

Вона не пам’ятала, про кого це.

Кирило стояв на ґанку, слухаючи, як дощ вистукує по даху нервові краплі. Ліс шумів, але це був звичайний шум — нічого більше. Просто вітер, просто гілки.

— Здається, сьогодні тихіше, — сказав він, повертаючись у дім.

Мила зітхнула:

— Може, нам просто здається гірше, ніж є. Ми всі напружені.

Емма, сидячи біля каміна, повільно вдихнула.
Її серце билося дивно — ніби чекало чогось.

— Я… не знаю, — сказала вона тихо. — У мене відчуття, що щось зміниться. Скоро.

— Це відновлюється пам’ять, — Мила посміхнулася. — Це нормально.

Емма кивнула.
Але в грудях було не “нормально”. Було відчуття присутності.
Сильне, тепле, зв’язуюче.

Ніби хтось ішов до неї крізь дощ і темряву.

— Мило… — прошепотіла вона. — Він… близько.

— Хто? — подруга присіла поруч, тривога ковзнула по її очах.

Емма поклала руку на серце:

— Той… хто шукає мене.

Мила застигла.
Кирило теж підвів голову.

А на іншому кінці області, на мокрій дорозі, фари автомобіля прорізали ніч.
Ілля жав кермо так сильно, що пальці боліли, але не послаблював хватку.

Він нарешті знав напрям.
І тільки одне слово билося в нього в грудях:

Емма.