Крихка тиша пам'яті

У повітрі стояв запах мокрої хвої. Після обіду дощ припинився, але краплі все ще падали з дерев, ніби ліс не міг заспокоїтися. Емма сиділа на пледі біля каміна й слухала, як потріскує дерево у вогні. Це був майже медитативний звук — теплий, рівний, заспокійливий.

Вона тримала в руках кухоль чаю, зігріваючи пальці об теплу кераміку.
Кирило щойно розпалив камін, а Мила розвішувала ковдру біля батареї, щоб обсохла після нічної сирості. Атмосфера в домі була мирною, але підспудно напруженою — кожен із них це відчував.

— Ти сьогодні трохи жвавіша, — сказав Кирило, сідаючи навпроти Емми. — Обличчя вже не таке бліде.

— Тут затишно, — відповіла вона. — Хоч у голові ще… пусто.

Мила повернулась і усміхнулася:

— Пусто — це тимчасово. Пам’ять — як вода. Вона знайде дорогу назад.

Емма хотіла усміхнутися у відповідь, але раптом завмерла.

Усе всередині різко стиснулося.
Кухоль ледь не випав з рук.

Світ навколо ніби розмазався.

Перед очима спалахнуло обличчя.
Близько.
Дуже близько.

Темні очі.
Тривожні.
Рідні так глибоко, що Емма мало не задихнулась.

— Еммо… не йди… — голос був такий реальний, ніби хтось прошепотів поруч.

Вона судомно вдихнула, впустила кухоль (той покотився по підлозі) і схопилась за голову.

— Еммо?! — Мила підбігла. — Що сталося?

Емма затремтіла.

— Я… я бачила його… — прошепотіла вона. — Чітко. Наче торкнулася…

Кирило обережно взяв її за руку.

— Кого ти бачила?

Емма заплющила очі.

— Я не знаю його імені… але знаю, що він важливий. Дуже важливий. І… він страждає. Бо не знає, де я.

У кімнаті настала важка тиша.

Мила ледь помітно зітхнула.
Кирило опустив погляд, приховуючи біль — він розумів, про кого йдеться.

— Це добре, — тихо сказала Мила. — Це означає, що пам’ять повертається.

Емма обхопила себе руками.

— Мені страшно, — зізналася вона. — Бо я відчуваю, що когось покинула. І що він… шукає мене.

Кирило стиснув її пальці.

— Ти нікого не покинула, — сказав він. — Тебе забрали. А ми тут, щоб допомогти й захистити.

Надвечір небо потемнішало. Ліс здавався настороженим — тихим, вологим, сповненим шепоту дерев.

Кирило нарубав дров і зайшов на кухню, витираючи руки рушником. Мила стояла біля вікна, дивлячись на стежку між соснами.

— Щось турбує? — м’яко запитав він.

Мила злегка кивнула.

— Не впевнена… Але відчуття, ніби хтось… проходив повз. Просто відчуття, не більше.

Кирило підійшов ближче.
Стояв майже за спиною, але не торкався — лише створював тепло, яке заспокоювало.

— Я сьогодні залишусь чергувати. Ти спробуй відпочити.

Мила обернулась.
Їхні погляди зустрілись.

Теплі.
Справжні.

— Дякую, Кириле.

— За що? — усміхнувся він легко.

— За те, що ти… такий.

Цього разу його усмішка була щирою, ніжною, і Мила відвела погляд, приховуючи хвилювання.

У цей самий час у місті Ілля стояв над роздруківкою лікарняних записів.
Очі бігли по рядках, поки він не наткнувся на потрібне.

“Жінка, анонім, 20–25 років. Без документів. Забрана родичами через 18 годин.”

Родичами?

Ілля стиснув аркуш так сильно, що папір зашурхотів.

— Еммо… — прошепотів він. — Ти була тут. Я це знаю.

У грудях щось тепле ворухнулося — надія.

Нарешті.

А в лісовому будинку Емма сиділа біля каміна, загорнувшись у ковдру.
Вона дивилася у вогонь і відчувала дивний холод уздовж хребта.

— Мило? — її голос був тихим. — Чи може… здалось?

Мила підійшла й погладила її по плечу.

— Ти налякана. Це нормально. Але ти в безпеці, чуєш?

Емма кивнула.

Та всередині щось усе одно тривожно ворушилось — не загроза, а передчуття.
Наче її серце кликало когось, хто був далеко.

Наче хтось шукав її.
Хтось, кому вона була потрібна.