Сховане життя

Наступного ранку повітря було свіжим, холодним, ніби ліс намагався стерти вчорашні страхи. Емма прокинулась від того, що сонце пробивалося крізь фіранки тонкими золотими лініями. Вона лежала кілька хвилин нерухомо, слухаючи тихий шелест дерев, і намагалася згадати хоч щось…
Хоч якийсь кадр.
Хоч чиюсь усмішку.
Хоча б своє життя ДО аварії.

Але пам’ять залишалась упертою, глухою.
Лише інколи, зовсім коротко, перед очима спалахував силует.
Темні очі.
Теплі руки.
Голос, який наче торкався серця.

«Я поруч…»

Емма різко видихнула і торкнулася грудей — там, де цей голос чомусь болів.
Наче вона втратила когось дуже важливого.

Мила зайшла до кімнати з тацею. В її очах — турбота, але і втома. Вона не спала майже ніч.

— Привіт, сонечко, — сказала вона тихо. — Я тебе не будила. Думала, нехай організм сам вирішить, коли достатньо.

— Я не пам’ятаю, коли заснула, — зізналась Емма.
— Ти втомилася, це нормально.

Емма посміхнулася ледь-ледь — Мила була для неї теплом, до якого хотілось тягнутися.

— Де Кирило?
— На подвір’ї. Дах оглядає. Вчора чув кроки біля лісу — переживає, що дощ міг підмити балки.

Емма кивнула, хоча відчула мурашки на руках.

— Кроки?..

— Еммо… — Мила сіла поруч. — Ліс іноді “живий”. Може, лисиця. Або олень.

Це звучало переконливо.
Та все одно не знімало тривоги.

Кирило повернувся всередину годиною пізніше — змоклий, з пилкою в руках. Він вирівняв волосся назад і кинув погляд на Емму. Його обличчя пом’якшало так сильно, що Мила це помітила. І вперше її серце тьохнуло трохи по-інакшому.

Кирило підсів до Емми:

— Як ти?

— Краще… фізично. А от… всередині ніби порожнеча.

Він подивився на неї так, ніби хотів ту порожнечу заповнити хоч чимось.

— Ти не сама. Ми поруч.

Його слова були такі щирі, що Мила відвернулась, ніби їй треба було знайти щось на кухонній полиці.
Вона відчула тепло у грудях — легке, ледь помітне, яке не було ревнощами.
Щось ніжніше.

Після обіду Мила показувала Еммі фотоальбом.
Старі знімки, де вони удвох — веселі, молоді, безтурботні.
Але жоден з них не викликав у Емми спогадів.

— А це? — Мила показала фото, де вони з Еммою на даху офісу, сміються з чогось.
— Гарне фото, — сказала Емма, — але… нічого не відчуваю.
— Це просто час, — Мила поклала руку їй на плече. — Пам’ять повертається поступово.

— Ти так кажеш, ніби точно знаєш, — сумно всміхнулась Емма.
— Знаю. Бо я тебе знаю, — тепло відповіла Мила.

Ближче до вечора небо затягнули важкі хмари. Ліс став темнішим, туман почав сідати нижче, і тиша стала надто густою.

Кирило стояв на ґанку, оглядаючи дерева.
Він не казав, але знав: хтось був тут учора вночі.
Кроки були людські, не тваринні.
Поступові, повільні, чужі.

І він боявся, що цей “хтось” повернеться.

Мила підійшла до нього, обережно торкнувшись ліктя.

— Ти знову щось почув?

— Не сьогодні. Але… — він нахилив голову. — У мене погане передчуття.

Мила хотіла сказати щось заспокійливе, але слова застрягли.
Близькість Кирила, його напружені плечі, серйозні очі — все це збивало з думки.

Її серце легенько тремтіло.

У місті тим часом Ілля сидів у машині перед черговою лікарнею. Руки на кермі тряслися. Він обійшов уже всі медзаклади області. Всюди одна відповідь:

— Емми Рудинської не надходило.

Але сьогодні він помітив щось дивне.
В одній із лікарень йому сказали, що в день аварії привезли “анонімну дівчину”, без документів.
Її потім забрали родичі.

— Які родичі?
— Ми не маємо права повідомляти.

Ілля вийшов з лікарні і сперся об стіну.
Серце билося в горлі.

“Анонімна” дівчина.
Без документів.
У той самий час.

Це була вона.
ЦЕ точно була вона.

Він відчував це кожною клітиною тіла.

Станіслав теж відчував.
Він сидів у темній машині біля офісу, вдивляючись у телефон, на якому було фото місця аварії.
Те саме, яке він отримав “з правильного джерела”.

— Ти жива, — прошепотів він. — Я це знаю.

Його пальці стисли кермо так сильно, що суглоби побіліли.

— І ми знайдемо тебе першими.

На обличчі з’явилася посмішка — тиха, холодна.

На дачі Емма дивилась у вікно.
Вечір опускався повільно, і ліс знову ставав темним морем.

Вона притулила долоню до скла і заплющила очі.

І знову почула той голос.

Теплий.
Сильний.
Рідний — хоч вона цього й не пам’ятала.

«Не бійся. Я вже поруч…»

Емма відкрила очі.

— Хто ти?.. — прошепотіла вона. — Ти… шукаєш мене?

За дверима тихо клацнув замок, і Мила зайшла з пледом.

— Я думала, тобі холодно, — сказала вона.

Емма повернулася, але в її очах було щось інше.
Щось нове.

— Мило… — її голос був тихим, — я відчуваю, що хтось… дуже близький… десь поруч. Хтось, хто мене кохає.

Мила затримала подих.
Вона знала, про кого це.

Емма дивилася у темряву.

— І я… чую його.

Тиша розлилась між ними, як чорнило.

Попереду було щось велике.
Небезпечне.
Неминуче.

Але пам’ять вже почала стукати в двері.