Там, де її більше немає

Дощ стишився лише під ранок. Ліс навколо дачі стояв мокрий, блискучий, пахнув землею та хвоєю. Емма прокинулась від того, що хтось тихо переставляв чашки на кухні. Шурхіт був легким, домашнім — таким, що повертав у реальність м’якше, ніж будь-яке слово.

Вона розплющила очі.
Кімната була невеличкою, але затишною: дерев'яні стіни, старі фіранки, тьмяна лампа. На стільці біля ліжка сидів Кирило — він заснув сидячи, нахилившись вперед, так, що його рука все ще була в її руках. Він так і тримав її, ніби боявся відпустити.

Емма повільно поворухнула пальцями.
Кирило одразу прокинувся, розгублено кліпнув, а тоді м'яко всміхнувся.

— Ти прокинулася… Як ти?

— Втомлена, — прошепотіла вона. — Але… тут спокійніше.

Кирило відвів очі, щоб вона не побачила, як сильно його зворушили ці слова.
Він уже дві доби не спав нормально, і кожен раз, коли Емма відкривала очі, він відчував, як з грудей спадає важке каміння.

Мила зайшла до кімнати з кухні, несучи чашку теплого чаю.

— О, ти вже прокинулась! — її голос був теплий, як плед. — Це добре. Ти маєш щось випити, щоб відновити сили.

Емма сіла повільно, вловлюючи кожен рух, наче тіло було чужим.
Мила підтримувала її за плечі, а Кирило поправив подушки.

— Я… не розумію, де ми, — тихо сказала Емма, коли Мила подала їй чай. — Це ваш дім?

— Це дача моєї тітки, — відповіла Мила. — Тут ніхто не з’являється. Тут… безпечно.

Емма повторила слово:

— Безпечно…

Воно наче торкнулося чогось у ній, чогось глибокого.
І раптом — так само різко, як спалах сірника — в її голові промайнуло:

Чоловічий голос. Теплий. Упевнений.
— Тут ти в безпеці… я з тобою.

Емма різко вдихнула й машинально взялася за груди.

— Еммо? — Кирило нахилився до неї. — Тобі погано?

Вона покачала головою, але була розгублена.

— Мені… щось згадалося. Неначе голос… Але я не знаю… чий.

Мила і Кирило обмінялися швидким поглядом.
Обидва знали, чий це голос.
Але зараз — не час.

Після легкого сніданку Мила допомогла Еммі дійти до дивану біля вікна. За шибкою капав дрібний дощ, а ліс був настільки густим, що здавався суцільною зеленою стіною.

— Тут дуже тихо, — сказала Емма.

— Так і має бути, — відповів Кирило, сідаючи навпроти. — Ліс заспокоює.

Вона дивилась на нього довше, ніж треба. Наче намагалася впізнати.
Його очі.
Його усмішку.
Його голос.

— Ми точно давно знайомі? — запитала вона несміливо.

Кирило кивнув.
— Дуже давно. Ти завжди могла на мене покластися.

Емма опустила погляд.

— Вибач… що я не пам’ятаю.

— Ти нічого не повинна, — сказав він тихо, і в голосі його було так багато ніжності, що Мила, яка проходила повз, ледь не зупинилася.

Вона помітила, як Кирило дивиться на Емму.
Помітила, як він обережно поправляє ковдру.
Помітила, як його плечі напружені кожного разу, коли Емма скривиться від болю.

І всередині Мили щось м’яко ворухнулося.
Не ревність — ні.
Але теплий, тихий потяг до людини, яка так сильно вміє любити тихо.

Ближче до вечора Емма задрімала, а Мила з Кирилом стояли на ґанку.
Ліс був затягнутий туманом, але у тумані щось здавалося неправильним.

— Ти теж чув це вночі? — запитала Мила пошепки.

— Так, — відповів Кирило. — Хтось ходив біля будинку. Повільно. Наче… розглядав.

Мила зблідла.

— Це міг бути звичайний грибник або мисливець…

Кирило покачав головою.

— У таку погоду? У цю частину лісу? Куди навіть місцеві не ходять?

Тиша між ними стала глухою.
Лише дощ стікав із даху.

— Мила, — сказав він нарешті, — ми не можемо розслаблятися. Поки Емма слабка, ми маємо бути… щитом.

Мила кивнула.
І від цього слова «ми» її щось зігріло зсередини.

У той час Ілля стояв у приймальному відділенні чергової лікарні. Третя за добу.
Очі втомлені, голос хриплий.

— Емма Рудинська. Двадцять один рік. Аварія три дні тому. Ви впевнені, що її не було в списках?

— Абсолютно, — відповіла медсестра, не підводячи очей. — Така пацієнтка не надходила.

Ілля стискав зуби так сильно, що відчував металевий присмак.
Це не могло бути правдою.
Він бачив залишки її машини.
Бачив кров на асфальті.
Вона не могла просто… зникнути.

— Перевірте ще раз, — тихо попросив він. — Будь ласка.

Але відповідь була та сама.

Емми ніде не було.

Ілля вийшов під дощ, підняв лице до неба і стис кулаки.

Десь вона жива.
Десь вона дихає.
Десь вона чекає.

І він знайде її.

Навіть якщо доведеться обійти весь ліс голими руками.