Ніч, що розбила все

Світ повертався до Емми повільно, мовби через товсте скло. Спочатку був шум — рівний, глухий, як далекий прибій. Потім холод — різкий, мокрий, пронизливий. І нарешті світло — бите на шматки, зливаючеся в білі плями.

Вона відчула запах.
Гострий.
Незнайомий.
Запах крові та бензину.

Голоси звучали надто близько:

— Вона дихає!
— Обережно, шийний відділ!
— На три — піднімаємо…

Емма намагалася сказати хоч слово, але горло лише видало хрип. Її тіло тремтіло, ніби не слухалося більше.

Світ провалився.

Коли вона відкрила очі вдруге, усе було білим. Стеля, стіни, лампи. Повітря пахло ліками та стерильністю. Щось стискало її руку — крапельниця.

— Еммо?.. — голос прозвучав тремтливо, майже зірвано.

Вона повільно повернула голову.
Біля неї сиділа Мила, бліда, втомлена, з опухлими очима від сліз.

— Ти мене чуєш?.. — Мила стиснула її долоню. — Скажи щось…

Емма вдивлялась у знайоме ніби обличчя. І не знаходила в ньому нічого знайомого.

— Хто… ви?.. — шепіт був майже беззвучним.

Мила затулила рот рукою, стримуючи ридання.

— Все добре… Все добре, люба… Я — Мила. Твоя подруга. Ти в безпеці.

Емма кліпала, ніби намагаючись пробитися крізь туман.

— Я… не пам’ятаю…

— Я знаю, — Мила ледь торкнулася її щоки. — Ти потрапила в аварію. Але ти жива — це головне.

Кількома годинами раніше, коли швидка привезла Емму в приймальне відділення, Мила прибігла майже одразу.
Вона знала, що робить.

— Зареєструйте її як Анна Савчук, — сказала вона твердо, дивлячись просто в очі медсестрі. — Не як Рудинська. Прошу.

— Але…
— Це питання безпеки. Її шукають небезпечні люди. Я заплачу все, що потрібно. Просто… зробіть так, щоб її не змогли знайти.

Гроші лягли на стіл так тихо, ніби це звичний жест.

Медсестра вагалася кілька секунд — і кивнула.

— Добре. Запишемо як Анну Савчук.

Ім’я змінили.
Картку сховали.
Емма стала анонімом.

Кирило з’явився в лікарні всього за годину після того, як Мила повідомила йому про аварію.
Він прибіг так швидко, що навіть не взяв із собою куртку — сорочка на ньому була мокра від дощу, волосся прилипло до лоба.
В очах — шок, страх і щось таке глибоке, від чого Милі стислося серце.

Кирило був другом Емми ще зі школи.
Спокійний, врівноважений, завжди на крок позаду — той тип людини, який тримає світ для інших, але рідко говорить про себе.
Він завжди був поруч із Еммою, хоч вона й не завжди це помічала.
Тихий захисник.
Надійний настільки, що на нього можна було спертися всім світом.

— Де вона? — видихнув він, навіть не привітавшись.

Мила жестом покликала його за собою.

Він завмер на порозі палати.
Схопився за дверну раму, ніби боявся впасти.

— Боже… — прошепотів він, дивлячись на бліду Емму. — Еммо…

Він не наважився одразу підійти ближче.
Мовби боявся, що вона зникне, якщо він доторкнеться.

— Ти можеш зайти, — тихо сказала Мила. — Їй потрібні знайомі голоси. Твої — особливо.

Кирило ковтнув повітря, нарешті підійшов до ліжка і сів поруч.
Він обережно взяв Емму за руку — так, ніби тримав у долонях усе життя.

— Я тут… — його голос зірвався. — Я не залишу тебе.

Її пальці ледь помітно здригнулися.
Цього було достатньо, щоб у Кирила навернулися сльози.

Мила знала:
саме він — перша людина, якій Емма довіряла завжди, ще до всіх бур, до всієї драми.

Саме тому, плануючи вивезення, вона сказала йому:

— Я не впораюся без тебе.

І Кирило просто відповів:

— Я з вами. До кінця.

Минуло кілька днів.
Лікарі казали, що стан стабільний, але пам’ять може так і не повернутись одразу.
Все залежить від стресу, від тіла, від часу.

А ще — хтось приходив до реєстратури й питав про аварію, про дівчину, про ім’я «Емма Рудинська».

Медсестра завжди відповідала одне:

— Такої пацієнтки у нас немає.

Мила не зводила очей з коридору.

Вона розуміла:
Вікторія і Станіслав шукають Емму.
І якщо вони знайдуть її першими — вона загине.

Увечері, коли коридори спорожніли, Мила нахилилась до Кирила:

— Сьогодні. Ми заберемо її сьогодні.
— Який план?
— Я дам медсестрі ще трохи грошей, вона прибере картку з архіву повністю. Ніби Анна Савчук ніколи не надходила.
— А далі?
— Далі — дача. Там тихо. Там немає сусідів. Там… ніхто її не знайде.

Кирило кивнув.
Він здався спокійним, але руки в нього тремтіли.

Вони увійшли в палату рівно опівночі.

— Еммо… — Мила торкнулася її плеча. — Ми їдемо. Все добре. Ми просто хочемо, щоб ти була в безпеці.

Емма дивилась розгублено, але не пручалась.
Вона довіряла цим двом людям, хоч і не знала — чому.

Кирило обережно підняв її на руки, Мила тримала крапельницю і м’яко пояснювала, що все добре, що все в порядку, що це ненадовго.

Вони вивели її з лікарні через службовий вихід.

Ніхто не зупинив.
Ніхто не спитав.

У документах «Анни Савчук» уже не існувало.

Машина повільно рушила з місця, і Емма дивилася у нічні вогні крізь скло, намагаючись утримати в голові бодай щось зі свого минулого.

І знову чувся голос.

Ледь-ледь, такий знайомий, такий болючий:

«Я поруч… тільки тримайся…»

Емма торкнулася грудей.

— Хто ти?.. — прошепотіла вона самій собі. — Хто ти такий?..

А лісова дорога тільки темнішала попереду, ховаючи їх від усіх — і від тих, кому не можна знайти Емму ніколи.