Там, де серце ламається

Ранок зустрів Емму м’яким світлом, ніби весь світ знав про той поцілунок і хотів зберегти його тепло.
Вона прокинулась повільно, з легкістю, що давно не відвідувала її серце.
Тіло пам’ятало дотик Ілліних пальців на талії, а губи — м’якість його поцілунку.

Вона торкнулась пальцями місця трохи нижче ключиці — там ще жила тепла хвиля, якою вчора накрило її від його близькості.

Невже все може бути таким правильним?
Таким справжнім?

Емма встала з ліжка і підійшла до дверей.
Майже посміхнулась.

І саме в ту мить побачила білий конверт на килимку.
Без підпису.
Без адреси.
Наче хтось підклав його тихо, поки вона спала.

Вона підняла конверт легким рухом, не очікуючи нічого особливого.
Можливо, службова записка.
Реклама.
Щось буденне.

Емма розірвала край.

Всередині був лише один знімок.

Вона витягла його — і все в ній зупинилось.

Ілля.
Та Вікторія.
Разом.
Усміхнені.
Близькі.
Небезпечно близькі.

Емма відчула, як серце впало вниз і боляче вдарилось об ребра.

Вона опустилась на підлогу, стискаючи фото так, ніби воно могло змінити реальність.

— Ні… — вирвалось у неї. — Ні, тільки не це…

Повітря стало густим.
Світ звузився до одного прямокутника в її руках.

Чому він мовчав?
Чому приховав?
Чому я дізнаюсь ось так?..

Її горло стиснулось.

Вчорашній поцілунок тепер здавався жорстоким у своїй ніжності.
Справжність того моменту різала гостріше, бо тепер поруч була брехня.

Я ж повірила тобі…
Вперше за довгий час дозволила собі відкритися.

Сльози хитнулися по її щоках, гарячі, нерівні, образливі.

Я дозволила тобі бути ближче, ніж комусь будь-коли.
Я впустила тебе туди, куди роками нікого не впускала.
Я, нарешті, довірилась — а ти не довірився мені…

Вона притисла долоню до уст, стримуючи ридання.

І саме це болить найбільше.

Емма підвелась, занадто різко, ніби намагалась втекти від самого фото, але воно залишалось у руці, пекучою правдою.

Декілька днів Емма мовчала. Вона не відповіла на жодне повідомлення від Іллі.

Першого дня він писав ніжно:

“Як ти?
Будь ласка, дай знати, що все добре.”

Потім трохи наполегливіше:

“Ми можемо поговорити?
Я поясню.”

Ввечері приходило:

“Еммо, я хвилююся.”

Другого дня він подзвонив.
Вона не взяла слухавку.

Третього дня — лиш один короткий рядок:

“Я дуже за тебе боюся.”

Емма закрила повістку і вимкнула звук.
Вона не могла зараз ні говорити, ні чути його голос.

Усе, що вона знала, — сердечний біль був сильнішим за будь-які виправдання.

На третій день Ілля не витримав.
Він не писав, не дзвонив.

Просто стояв біля офісу.
Мовчки.
З опущеними плечима, але з твердим поглядом — поглядом людини, яка більше не може чекати невідомості.

Коли закінчилась зміна, і Емма вийшла на вулицю, вона одразу його побачила.

Серце вдарило боляче.

Ілля відійшов від машини на крок.

— Привіт… — сказав він тихо.

Емма зупинилась, але не підійшла ближче.

— Дай мені хвилину, — він говорив обережно, немов боявся ще раз її зачепити. — Будь ласка.

Вона мовчала.

— Ти не відповідала три дні, — його голос зірвався на шепіт. — Я думав… що з тобою щось сталося.

Емма опустила очі.

— Все зі мною нормально.

— Ні, — він зробив крок ближче. — Не нормально. Я бачу.

— І що з того?

— Еммо, — він видихнув, — покажи мені, будь ласка… що стало причиною.

Вона дістала фото.

Різко, без зайвих слів.

І подала йому.

Ілля завмер.
Його обличчя втратило колір.

Він дивився на фото так, ніби його вдарили у груди.

— Це… — голос хрипнув, — це було давно.

— Тоді чому я дізнаюсь не від тебе?
А так?!
Ось так?!

Її голос зірвався, він був хриплий, тремтячий — живий.

— Бо я боявся, — сказав він прямо.

— Чого?

— Що втечеш, — Ілля опустив голову. — Що якщо я відкрию все…
ти більше не захочеш мене бачити.

Емма відчула удар у груди.

— Ти… навіть не довірився мені.

— Я помилився.

— Помилився? — її очі блиснули. — Я ж довірилась тобі! Я впустила тебе так близько, як нікого раніше.
А ти — приховав те, що могло зруйнувати все!
І зруйнувало.

Ілля зробив крок до неї — обережний, повільний.

— Будь ласка. Я розповім все. Я клянусь.
Просто… не тут. Не сьогодні.

— А коли? — гірко всміхнулась вона. — Коли буде зручно тобі?

Він опустив очі.

— Коли це не нашкодить тобі. І тільки тобі.

Емма відступила на крок.

— Я більше не можу.
Не можу зараз чути тебе.
Не можу дивитись на тебе.

— Я чекатиму, — його голос був тихим, але твердим. — Скільки треба.

Емма розвернулась і пішла швидким кроком, намагаючись стримати сльози.

Вона майже бігла до авто.
Сльози застеляли зір, але вона вперто витирала їх рукавом.

Сіла за кермо, зробила глибокий вдих — і не змогла.

Її накрило.

— Чому ти… чому ти це зробив… — видихнула вона в порожнечу.

Серце боліло фізично.

Вона завела мотор.
Фари освітили темну вологу дорогу.

Виїхала.

Сльози не зупинялись.

Вона відводила погляд, витирала їх, намагалась зібратись, та біль не давав дихати.

Дорога була порожньою, темною, мокрою після вечірньої мряки.