Небезпека тихо приходить до дверей

Офіс був надто тихим цього ранку.
Так тихо, що Емма відчувала шкірою — щось не так.

Зазвичай у коридорах компанії батька панував рух, сміх, голоси, переміщення папок і стукіт підборів.
Сьогодні — лише приглушені кроки й погляди, які швидко відводилися, щойно вона підіймала очі.

Міла підійшла до неї швидким кроком.

— Еммо, — прошепотіла вона. — Ти чула?

— Що саме?

— У нас новий “контролер” у відділі… Вікторія когось привела. Я його бачила. І… він дивився на тебе так, ніби знає тебе.

Емма зморщила лоба.

— Хто це?

Міла озирнулась на всі боки, нахилилась ближче:

— Юрист. Станіслав Мурадський.

Емма вперше почула це ім’я.
Але всередині щось заворушилось холодно й неприємно.

— Він новий?
— Віка привела його сьогодні зранку. — Міла глянула на двері. — І… він дивився на тебе так, ніби ти — ціль.

Емма напружено ковтнула.

Ціль? Навіщо?

За годину Емма пішла до архівного відділу взяти документи для батька.
Коридор був порожній.
Двері старого кабінету Вікторії — відчинені.

Вона проходила повз, коли відчула на собі чужий погляд.

Повільно обернулась.

У дверях стояв чоловік у темному костюмі.
Холодний погляд, вичищені рухи, різко окреслені вилиці.

Станіслав.

Він подивився прямо на неї, без сорому, довго.
Так довго, що у грудях холонуло.

Емма зібрала в собі всю силу і сказала ввічливо:

— Доброго дня.

Станіслав усміхнувся тонко, ледь-ледь.
Не привітно.
Як хижак.

— Доброго, Еммо Валеріївно.
Приємно… нарешті побачити вас особисто.

Вона здригнулась.

— Ви мене знаєте? — тихо спитала вона.

— Я багато про вас чув, — його голос був гладким, майже слизьким. — Дуже багато.

Емма хотіла зробити крок назад, але змусила себе стояти рівно.

— Вікторія розповідала?

Станіслав хитро нахилив голову.

— Вікторія дуже… охоче ділиться думками. Особливо коли йдеться про людей, які стоять їй поперек горла.

Емма відчула неприємний холод уздовж хребта.

Станіслав повільно пройшов повз неї, навмисно близько.
Його голос торкнувся плеча, як холодний подих:

— Я впевнений, ми з вами побачимось ще.
Дуже скоро.

Коли двері за ним зачинилися, Емма різко видихнула.
Ноги тремтіли.

Телефон завібрував.

Ilya:
Все гаразд?

Емма набрала:

Emma:
У нас новий юрист. І він… дивний.

Вже за три секунди:

Ilya:
Його ім’я?

Emma:
Станіслав.

Пауза.
Довга.

Занадто довга.

Потім:

Ilya:
Еммо. Слухай уважно.
Якщо він підійде до тебе вдруге — відразу виходь на вулицю і дзвони мені.

Емма завмерла.

Emma:
Ти його знаєш?

Ще одна пауза.
Ще довша.

Ilya:
Так.

Її серце стихло.

Emma:
Ти скажеш мені як?

Ilya:
Поки що ні. Але я приїду за тобою після роботи. Не лишайся там сама.

Холод заповнив груди Емми.

Щось насувалося.
І назустріч цьому рухалося Іллине минуле.

У цей самий час у кабінеті на останньому поверсі Вікторія стояла перед Станіславом.

— Вона підозрює щось? — запитав він, навіть не повертаючись.

— Ні, — усміхнулась Вікторія. — Вона наївна. І довірлива. Все йде ідеально.

Станіслав нарешті глянув на неї.

— Ілля був там учора?

— Був, — голос Віки став отруйним. — Прикинувся, що не знає мене.

Станіслав примружився.

— Значить… він боїться.
Цікаво.

Вікторія підійшла ближче.

— Ти впораєшся?

— Я вже почав, — відповів він холодно. —
І скоро вона буде там, де має бути.

Віка усміхнулась.

— А Ілля?

Станіслав злегка посміхнувся кутиком губ, глянув у вікно:

— Він — наступний

Емма в офісі відчула, як щось темне пройшло повз неї.
І вперше за довгий час їй стало по-справжньому страшно.