Перед бурею

Після того вечора Емма довго не могла заснути, але вперше за довгий час тривога не забирала кисень.
Обійми Іллі залишили тепле відчуття, яке тримало її до самого ранку.

Коли Емма прийшла в офіс, Міла вже чекала біля кабінету, тримаючи дві кави.

— Тримай, — сказала вона, простягаючи одну. — Ти виглядаєш так, ніби думала всю ніч.

Емма усміхнулась втомлено:

— Вгадай з трьох разів — так і було.

Міла нахилилась до неї ближче.

— Це через нього? Через Іллю?

Емма ковтнула повітря.

— Так… і ні.

— Ого, — Міла зробила великі очі. — Ну все. Розповідай.

Вони зайшли в переговорну, щоб не чути зайвих вух.
Емма розповіла все: вечір, погляди, тишу, дивну реакцію Іллі та Вікторії.

— Стривай… — Міла підняла руку.
— Ти кажеш, вони зробили вигляд, що не знайомі?
— Так.
— Але виглядали так, ніби бачили одне одного на власних похоронах?

— Саме так, — сумно усміхнулась Емма.

Міла задумалась.

— Це дуже погано.

— Чому? — Емма напружилась.

— Бо якщо вони знайомі… і обоє так це приховують… значить, між ними щось таке, що ніхто знати не має.

Емма відчула холод під ребрами.

Міла торкнулась її руки.

— Але я бачу, як він дивиться на тебе.
І бачу, як ти дивишся на нього.
Тож обережно, добре?

Емма кивнула.

По обіді надійшло повідомлення.

Ilya:
Дозволь забрати тебе з роботи.

Емма дивилась на екран довго.
Вона хотіла.
І боялась.

Та все ж написала:

Emma:
Добре.

Коли вона вийшла до парковки, Ілля вже чекав.
Він вийшов з машини й підійшов до неї — повільно, але поглядом так, ніби світ зупинився.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

— Мені весь день було кепсько, — зізнався він раптом. — Я думав, що ти… сердишся.

Емма почервоніла.

— Я не серджусь. Я просто… заплуталась.

— Я знаю, — тихо сказав він. — Тому я тут.

Він відкрив двері, і вона сіла всередину.
Ілля водив швидко, але акуратно.
Через кілька хвилин вони зупинились біля невеликого парку, де майже не було людей.

— Ходімо, — сказав він.

Вони сіли на лавку під високим деревом.
Легкий вітер колихав листя.

— Еммо, — почав він після довгого мовчання, — я бачу, що ти боїшся того, що між нами може бути трохи… більше, ніж просто знайомство.

Емма почервоніла сильніше, але не відвела погляду.

— Я не боюсь.

— Боїшся, — усміхнувся він м’яко. — І це нормально.

— Це… через те, що я не знаю правди, — сказала вона щиро.

Ілля подивився вдалечінь, вдихнувши повільно.

— Я не хочу тобі брехати.
Але я не можу сказати правду, поки не впевнюся, що можу захистити тебе.

Слова впали між ними важко, але дуже чесно.

Емма відповіла тихим шепотом:

— Я вже заплуталась у тому, що я відчуваю.

Ілля повернув голову й подивився на неї так, що грудна клітка стислалась.

— Я теж.

Він торкнувся її руки — легко, але пальці Емми спалахнули теплом.
Секунду потому вона поклала свою руку поверх його.

— Я хочу довіряти тобі, — прошепотіла вона.

— Тоді довіряй потрошку, — відповів він. — Я не підведу.

Але в цей момент їхня тиша була порушена.

Телефон Іллі загорівся.
Він подивився — і обличчя його змінилось.

Різко.
Напружено.
Занадто серйозно.

Емма помітила це.

— Хтось важливий? — тихо спитала вона.

Ілля вимкнув екран.

— Ні. Не зараз.

Але руки його видавали правду.
Вони тремтіли.

Емма відчула холодок у грудях.

— Ілле… хтось погрожує тобі?

Він глянув на неї довго — дуже довго.

І сказав одне слово:

— Мені.
Але найбільше — тобі.

Емма поблідла.

— Мені?

Ілля повільно взяв її за руки.

— Я все владнаю.
Обіцяю.

Та обіцянка звучала тривожно — як клятва людини, яка стоїть на краю великої небезпеки.

У той самий час на іншому боці міста Вікторія говорила телефоном.

— Він знову поруч з нею, — її голос був крижаний. — І це проблема.
Велика.

У слухавці пролунало:

— Що робити?

Вона посміхнулась.

— Грати.
Правильно і тихо.

І додала:

— Він думає, що минуле поховане.
Але ми ж знаємо, що правда живе довше, ніж люди.
Особливо та, яку намагались сховати за ґратами.

Вона поклала слухавку.
Очі її блиснули хижим вогнем.

— Грай, Ілля.
Я вже почала.