Перша тріщина

Ніч була тиха, але всередині Емми шуміло, наче спалахнула буря.
Після вечері вона майже втекла до свого крила будинку.
Зачинила двері й сперлась на них спиною.

Що це було?

Те, як Вікторія дивилась на Іллю.
Те, як Ілля не дивився на неї.
Тиша, що між ними повисла.
Шок, який вони не встигли сховати.

Емма відчула, як серце ковзає вниз.

Вона сіла на край ліжка, торкнулась пальцями свого зап’ястя, наче там ще жило тепло від дотиків Іллі.
Хотіла вірити кожному його слову.
Але…

Щось не сходилось.

Її телефон засвітився.

Ilya:
Ти вдома?

Емма подивилась на екран кілька секунд, перш ніж відповісти.

Emma:
Так.

Писати щось ще було страшно.
Вона боялась, що будь-яке слово виявить її сумніви.

Повідомлення прийшло миттєво:

Ilya:
Можна я під’їду? Хоч на хвилину. Хочу бачити, що з тобою все добре.

Серце боляче стиснулось.

Вона хотіла сказати «приїжджай».
Але тінь у душі шепотіла: брехня — це початок кінця.

Емма глибоко вдихнула.

Написала:

Emma:
Заїдь. Буду біля хвіртки.

Вона чекала його на вулиці, загорнувшись у пальто, хоча було не холодно.
Просто хотілось сховатись, зібрати себе докупи.

Коли машина зупинилася, Ілля вийшов одразу, швидко, наче боявся, що вона може передумати.

— Привіт, — сказав він тихо.

Вона не посміхнулась.

— Привіт.

Ілля підійшов ближче, в його очах було занепокоєння.

— Я хвилювався.

Емма ковтнула повітря.

— Чому?

— Бо ти була тиха, — він зупинився на крок від неї, ніби боявся торкнутись без її дозволу. — Ти не така зазвичай.

Вона знизила погляд.

— Білля… — ледве вимовила вона, — між тобою і Вікторією… щось є?

Він зупинився.
Наче вдарило невидимою хвилею.

Погляд Іллі став різким — страх, біль, захист, усе змішалось.

— Ні, — сказав він одразу. — Нічого.

Емма зціпила пальці.

— Але ви подивились одне на одного так, ніби… бачилися раніше.

Його щелепа напружилась.

— Це здалося.

— Ні, — вона підняла голову. — Це не здалося.

Ілля відвернувся, провів рукою по волоссю, роблячи глибокий вдих.

— Еммо… — сказав він після паузи. — Є речі, які я не можу пояснити зараз.

— Чому? — Емма зробила півкроку до нього. — Ти мені довіряєш чи ні?

— Довіряю! — його голос зірвався, раніший від болю. — Але якщо я скажу тобі правду зараз… я можу тебе втратити.

Емма завмерла.

Це було вперше, коли страх промайнув в його голосі.

— Чому ти думаєш, що я піду? — прошепотіла вона.

Ілля повернувся до неї, наблизився — дуже повільно, обережно.

— Бо правда про мене… це не дрібниця. Це не ревнощі. Не минуле кохання. Це те, що може зруйнувати тебе, Еммо.
І я не хочу цього.

Серце Емми боляче здригнулось.

Його пальці торкнулись її руки — обережно, як крихкого скла.

— Дай мені час, — сказав він. — Прошу.
Не тому що я не хочу говорити.
А тому що хочу це зробити правильно.

Емма вдихнула тремтливо.

— Я… не люблю брехню.

— Я теж, — шепнув він.

Він притягнув її до себе.
Повільно.
Обійняв так, ніби хотів захистити весь світ.

Емма вперлась лобом у його плече.

І вперше за вечір справді видихнула.

Але десь у глибині серця маленький холодний клубок не зник.

Він був правдою, яку вона ще не знала.

І та правда вже йшла до неї.

У вікні другого поверху стояла Вікторія.
Невидима.
Тиха.

І усміхалась.

— Сховався, так? — прошепотіла вона собі. —
Але недовго.

Але недовго, Ілля.

Бо правда живе у темряві.
І вона завжди виходить назовні.