Тиша, яка знає правду

Емма нервово стискала пальці, коли машина Іллі під’їхала до воріт.
Вечеря з Вікторією — це завжди напруження, але сьогодні…
сьогодні їй було страшніше, ніж зазвичай.

Ілля вийшов із авто першим.

— Готова? — тихо запитав він.

Емма вдихнула.

— Якщо ти поруч — то так.

І вони разом зайшли в будинок.

У вітальні, біля каміна, стояла Вікторія.
Вона щось говорила Валерію Сергійовичу, жестикулюючи тонкою рукою з бокалом вина.

Як тільки вони зайшли, Віка обернулась.

Її погляд ковзнув по Еммі…
і зупинився на Іллі.

На одну коротку секунду все в ній застигло.

Очі розширились.
Пальці на бокалі здригнулися.
Губи ледь-ледь розтулились.

Це був чистий шок.

Ілля теж завмер.

Наче хтось вибив повітря з його грудей.

Але за долю секунди —
і він зібрався.
Обличчя стало спокійним, рівним, майже байдужим.

Вікторія — теж.
Вона змахнула віями, швидко вдягла свою фальшиву усмішку.

Ввела повітря в легені й сказала:

— Добрий вечір.

Голос ледь тремтів.
Але це почула тільки Емма.

Вона здивовано глянула на Іллю.
Той коротко кивнув — ніби так, ніби все в порядку.

Але в його очах щось ворухнулось.
Тінь.
Біль.
Страх?

Емма не розуміла.

— Це… Ілля, — тихо сказала вона. — Мій… друг.

Вікторія моргнула повільно.

— Дуже приємно, — сказала вона рівним тоном. — Ви… новий знайомий Емми?

— Так, — так само рівно відповів Ілля. — Ми нещодавно познайомилися.

Це була неправда.

Емма це не зрозуміла.
Але Вікторія — так.
Очі її на мить спалахнули чимось різким, потаємним.

Вона усміхнулась так, ніби в роті розчинився лід:

— Що ж… рада знайомству.

Ілля вклонився ледь помітно, чемно.

Двох секунд тиші вистачило, щоб Емма відчула:
щось тут дуже неправильно.

Вони сіли за стіл.

Емма сиділа збоку, Ілля поруч.
Вікторія — навпроти.

Увесь час, поки служниця розливала вино, Віка не відводила очей від Іллі.

А Ілля — дивився кудись у тарілку, у стіл, у підлогу, куди завгодно, тільки не на неї.

При кожному випадковому перехресті поглядів Ілля різко відводив очі.

Емма помічала це.
Кожну дрібницю.

“Вони що… знайомі?”
“Але ж… вони сказали, що ні.”
“Чому тоді він так напружений?”
“Чому вона так дивиться?”

Її думки пульсували в голові.

— І що ж ви робите, Іллю? — раптом запитала Вікторія занадто мило.

— Працюю інструктором з екстремального водіння, — коротко відповів він.

— О, який… незвичний вибір для молодого чоловіка, — сказала вона, ковтаючи вино.
Тон — різкий. Схований.

Емма нахмурилась.
Віка завжди так говорила, коли хотіла когось принизити.

Ілля не реагував.

— І ти, Еммо… — Вікторія повернулась до неї. — Часто бачишся з… ним?

Емма напружилась.

— Це важливо?

Вікторія всміхнулась так, що ця усмішка різала повітря:

— Просто цікавлюся. Ти ж ніколи не приводила сюди… випадкових людей.

Ілля на секунду заплющив очі.

Це знову було неочевидно, але Емма помітила.

Щось між ними було.
Було.

Але вони обидва робили все, щоб це приховати.

Після вечері Емма вийшла з Іллею на вулицю.
Холодне повітря трохи прояснило голову.

— Ілле… — почала вона.

— Не питай зараз, — прошепотів він, ледь торкнувшись її руки. — Прошу.

Її серце стислось.

— Але ви… — вона зупинилась, ковтнувши повітря, — ти точно не знаєш Вікторію?

Ілля на мить затримав подих.

— Ні, — відповів він м’яко, але занадто швидко.
— Ми просто вперше бачились.

Це було сказано рівно.
Правильно.
Правильно зовні.

Але всередині — брехня.

Емма відчула це шкірою.
І від цього стало нестерпно боляче.

Він торкнувся її пальців.

— Повір… поки що так буде краще.

Це були слова людини, яка ховає щось страшне.
Щось, що розіб’є її серце.

Емма не знала правди.

Але знала одне:

цей вечір став початком того, що змінить усе.