Те, що ламає

Емма прокинулась із важким грудним комом.
Попри ранкове сонце, на душі лежала тінь — тінь відчуття, яке вона витісняла роками:
власний дім був не домом.

Коли вона спустилася вниз, Вікторія вже була там.
У бездоганній сукні, з кавою, з поглядом, який різав холодніше ножа.

— О, ти вже прокинулась, — сказала вона. — Гарно. Мені треба з тобою поговорити.

Емма здригнулась.
Знову.

— Я поспішаю, — спробувала уникнути вона.

— Не смішно, — Вікторія різко зачинила за ними двері у вітальні. — Ти думаєш, я не бачу, що ти кудись пропала вчора ввечері?

Емма стисла кулаки.

— Була на повітрі. Гуляла.

— Гуляла, — перепитала Вікторія з холодною усмішкою. — І хто це був поруч з тобою?

Емма зупинилась, серце різко вдарило сильніше.

— Я… просто знайомий.

— Знайомий, який підвозив тебе додому серед ночі? — Вікторія зробила крок ближче. — Ти думаєш, я не бачу камер спостереження біля дому?

Емма зітхнула.
Це не дивувало — Вікторія контролювала все.

— Це не твоя справа.

Вікторія примружилась.

— Ти почала бунтувати? — її голос став глухим, майже хижим. — Не роби цього, Еммо. Ти тут — тільки донька Валерія. І все.
Компанія — моя.

— Це неправда, — тихо сказала Емма. — Тато не…

— Твій тато сліпий, — перебила Вікторія. — А ти — слабка. Як твоєму батькові зручно.

Емма відчула, як щось болюче стискає горло.

— Я не слабка.

— Ти? — Вікторія усміхнулась. — Ти навіть не можеш захистити себе від мене.

І вона торкнулася долонею щоки Емми — ніби ніжно, але насправді це був жест повної зневаги.

— Ти ніхто тут, Еммо. І не станеш кимось.

Емма різко відступила.
Досить.

Вона буквально вибігла з дому.
Дихати було важко, у грудях стискало.
Сльози палили очі.

Коли вона підійшла до машини, руки тремтіли так сильно, що ключі ледь не випали.

Чому вона має терпіти це у власному домі?
Чому мовчить батько?
Скільки ще?

Вона схилилась лобом на кермо — і в той момент хтось тихо постукав по склу.

Емма здригнулась.

Це був Ілля.

Його очі миттєво пом'якшали, коли він побачив її стан.

— Еммо… — тихо сказав він. — Що трапилось?

Вона відвернулася, витираючи щоку рукавом.

— Нічого.

Він нахилився ближче, його голос став глибшим:

— Ти плачеш. Це не “нічого”.

Емма ковтнула повітря.

— Я просто… не витримую. Вона…
— Мачуха? — вгадував Ілля.

Емма кивнула, не піднімаючи очей.

Ілля обійшов машину, відкрив двері й простягнув руку — впевнено, але ніжно.

— Вийди. Поговоримо.

Емма вагалась мить — і покірно поклала свою долоню в його.

Вони відійшли на кілька кроків.
Вітер торкнувся її волосся, Ілля поправив пасмо за вухо — легко, але від цього дотику все всередині тремтіло.

— Скажи мені, що вона зробила, — вимовив він тихо.

— Вона… — Емма різко вдихнула. — Вона робить все, щоб я відчувала себе… зайвою. І меншою, ніж є.
Вона… принижує. Постійно.

Ілля стиснув щелепу так, що було видно — він ледве стримує злість.

— Ти цього не заслуговуєш, — сказав він низько. — І не повинна терпіти. Ніколи.

Емма подивилася на нього — і в його очах побачила те, що їй так не вистачало:
розуміння.
підтримку.
справжню чуйність.

— Чому тобі не байдуже? — прошепотіла вона.

Ілля відповів так само тихо:

— Тому що ти… не чужа.
І тому що я знаю, що таке, коли тебе ламають ті, хто має підтримувати.

Емма охнула.
Ці слова торкнулися в саме серце.

І тоді вона сказала щось, чого ніколи нікому не говорила:

— Мені страшно повертатися в дім.

Ілля зробив крок ближче.

— То не повертайся одна.

Емма підвела на нього очі.

— Можеш… ти сьогодні побути поруч?
Просто… щоб я не була там сама.

Він подивився на неї довго, дуже серйозно.

— Звичайно.
Тільки напиши, коли будеш готова.

Емма кивнула.
Вперше за довгий час вона відчула, що не одна у цій боротьбі.

І вже ввечері, коли прийшло повідомлення від батька:
«Сьогодні вечеря. Прийди о 19:00»
Емма не вагалась ні секунди.

Вона написала Іллі:

“Ти можеш повернутися? Будь ласка.”

Відповідь була миттєва:

“Їду.”