Тепло, якого давно не вистачало

Робочий день тягнувся важко.
Емма сиділа за скляним столом у невеликому кабінеті на другому поверсі компанії, переглядаючи документи, які їй доручили «для досвіду».
Насправді їй дозволяли торкатися тільки до дрібних проєктів — Вікторія давно тримала головні процеси у своїх руках.

У двері хтось постукав.

— Еммо? — визирнула Міла, її найкраща подруга та співробітниця відділу маркетингу. — Ти жива? Я принесла перекус.

Емма криво усміхнулась:

— Ледь.

Міла пройшла всередину, поставила каву й бутерброди.

— У мене відчуття, що Вікторія знову щось задумала, — тихо сказала Міла, сідаючи навпроти. — Сьогодні на планірці вона так на тебе дивилася… ніби ти їй заважаєш дихати.

— Вона так дивиться завжди, — зітхнула Емма.

— Так, але сьогодні ще гірше.

Емма подумала те саме, але вголос не сказала.
Вона не хотіла, щоб хтось хвилювався через її сімейні проблеми.

— До речі, — Міла нахилилась ближче. — Ти чому сьогодні сяєш більше, ніж зазвичай?

Емма опустила погляд у каву.

— Я просто… добре почала ранок.

— Добре? — Міла підозріло всміхнулася. — Це “добре” має ім’я?

На мить обличчя Емми спалахнуло.
Міла ахнула.

— Так і знала! — прошепотіла вона. — Хто він?

Емма ледь відвела погляд:

— Просто… чоловік, який учора мені допоміг.

Міла підняла брови:

— Розповідай все негайно.

Вони вийшли з офісу ввечері разом.
Уже майже стемніло — вогні міста відбивалися у хмарочосах, а повітря пахло холодом.

— Отже, він тебе врятував, — повторила Міла, коли вони спускались сходами. — І сьогодні пригостив кавою. А ще… він гарний?

— Дуже, — сказала Емма тихо.

— І тобі це подобається?

Емма ледь кивнула.

— Ти тільки обережно, добре? — Міла глянула на неї серйознішими очима. — У твоєї мачухи нюх на те, що може зробити тебе щасливою. Вона це ненавидить.

Емма зупинилась перед дверима, вдихнула.

— Я знаю.

Коли вони вийшли надвір, Міла попрямувала до парковки.
Емма ж зупинилась — вона побачила фігуру поруч зі своїм авто.

Ілля.

Він стояв, спершись на машину, руки в кишенях, погляд уважний, але спокійний.

Міла ошелешено прошепотіла:

— Ти серйозно?.. Він… він стоїть тут і чекає на тебе?

Емма відчула, як обличчя запалало.

— Я… навіть не знала, що він прийде.

Міла підморгнула:

— Ну все. В мене справи. Я пішла. Хай щастить.

І зникла за рогом.

Емма зробила кілька нерішучих кроків до Іллі.

— Ви… тут? — повторила вона майже так само, як вранці.

— Так, — відповів він. — Я подумав, що краще провести вас до машини. Після вчорашнього… хоча б сьогодні.

Емма відчула теплий прилив у грудях.

— Дякую.

— Не за що, — він трохи нахилив голову. — Ви довго працюєте.

— Не завжди. Просто… день був складним.

— Через роботу чи… через людей? — він дивився прямо, але м’яко.

Емма тихо всміхнулася:

— І те, і інше.

Він кивнув, наче розумів більше, ніж вона встигла сказати.

— Я можу провести вас кудись ще, якщо хочете, — після короткої паузи сказав він. — Просто… пройтись. Вдихнути повітря.

Емма вагалася рівно пів секунди.

— Хочу.

Вони йшли нічним містом, де світло ліхтарів падало на мокрий асфальт, а машини тихо проїжджали повз.
У цій тиші було щось неймовірно затишне.

— Ви завжди така зібрана? — раптом спитав Ілля.

Емма засміялась:

— Ні. Це просто захисна реакція.

— Від кого?

— Від усього.

Ілля не сміявся.
Він дивився уважно, як і завжди.

— У вас сильний характер, — сказав він. — Це видно. Але інколи силу треба показувати не всім.

Емма підняла погляд:

— Ви так говорите, ніби знаєте, як це… —
вона замовкла, бо його очі стали темнішими.

— Я знаю, — тихо відповів він. — Люди часто не хочуть бачити, що тобі важко. Вони бачать тільки те, що їм вигідно.

Вітер торкнувся волосся Емми.
Вона відчула, що цьому чоловіку хоче вірити.
Хоча не знала, звідки це відчуття.

Вони пройшли ще кілька кроків — і раптом пролунала машина, сигнал, різкий звук.
Ілля легким рухом узяв її за лікоть, відводячи подалі від дороги.

Його пальці торкнулися її шкіри — і весь світ завмер.

Тепло.
Сильне.
Несподіване.

— Обережно, — сказав він тихо.

Емма відчула, як серце стукнуло сильніше.

Між ними зависла тиша.
Але вона була не незручною — навпаки, наповненою чимось новим, невимовним, таким, що тільки починає народжуватися.

— Еммо, — сказав він майже шепотом. — Я радий, що зустрів вас учора.

Вона ковтнула повітря.

— Я теж.

Вони підходили до машини Емми, коли раптом Ілля зупинився.
Емма теж зупинилась, дивлячись на нього запитливо.

— Можна я запитаю? — сказав він.

— Запитай.

Він зробив маленький крок ближче.
Дивився прямо у її очі.

— Чому ти мені довіряєш? — тихо, але дуже щиро.

Емма на мить розгубилась.
Серце в грудях зробило різкий поштовх.

— Я… не знаю, — прошепотіла вона. — Просто… коли ти поруч, мені спокійно.

Ілля дивився ще секунду — і легка усмішка торкнулась його губ.

— Тоді дозволь мені говорити тобі «ти», — сказала він тихо. — Бо кожного разу, коли я кажу «ви», мені здається, що між нами стоїть стіна.

Емма відчула, як щось тепле розливається у грудях.

— Говори «ти», — прошепотіла вона. — Я теж так хочу.

Його погляд змінився.
Став глибшим.
М’якшим.
Особистим.

Ілля легенько торкнувся її пальців — не беручи за руку, а просто дозволивши своїм пальцям зустріти її.

— Домовились, Еммо, — сказав він тихо. — Тепер — на «ти».

Вона усміхнулася.
Сором’язливо, але щиро.

— На «ти», Ілле.

Це прозвучало так природно, ніби вони завжди були близькими.