Незнайомець, якого не можна забути

Емма майже не спала тієї ночі.
Кожного разу, як вона заплющувала очі, перед нею знову поставав силует чоловіка, який вийшов із темряви так спокійно, ніби знав — має бути саме там.

Його голос.
Його погляд.
Його впевнені рухи.

І те, як він стояв на парковці, поки її машина не зникла з виду.

Все це змішалось у голові, залишивши дивне відчуття тепла і страху водночас.

Вранці вона спустилася до кухні.
У домі вже чувся голос Вікторії — надто гучний, надто владний.

— Валерію, у нас сьогодні зустріч зі стратегічним відділом! — обурювалась вона.
— А ти навіть не подивився презентацію!

Батько мовчав.
Емма давно помітила — він втомився від цих сцен, але не знав, як з цього вибратись.

Емма намагалася непомітно пройти повз, але Вікторія зупинила її поглядом, таким же холодним, як і щодня.

— О, Еммо, доброго ранку. — її голос був солодким, але фальшивим. — Куди їдеш? Знову зникати на весь день?

Емма нехотя зітхнула.

— На роботу, Віко. Як усі нормальні люди.

— Ти в офісі майже не з’являєшся, — піджала губи Вікторія. — Може, тобі варто більше часу проводити там, де буде твоя майбутня позиція?

Це прозвучало двозначно.
Емма вже не була впевнена, що Вікторія натякає на керівництво компанією чи на її бажання прибрати Емму з дороги.

— Я сама вирішу, де мені бути, — відповіла вона тихо, але твердо.

Вікторія лише скривилась.

Емма не витримала і вийшла.

Офіс розташовувався в центрі міста — сучасна висотна будівля зі скляними стінами.
Їй подобались ці ранкові поїздки: у машині було тихо, не було Вікторії поруч, і можна було хоч на короткий час забути про постійний тиск.

Вона запаркувалась, зібрала волосся в хвіст і пішла до кав’ярні через дорогу.
Кави їй точно було потрібно після безсонної ночі.

Вона навіть не встигла відкрити двері, коли серце раптом зупинилось на мить.

Там, біля столика зовні, стояв він.

Ілля.

Високий, у темній куртці, з кавою у руці.
Він підняв погляд — і тихо посміхнувся, наче був радий, що їхній світ знову збігся в одній точці.

— Доброго ранку, — сказав він спокійно.

Емма завмерла на секунду.

— Ви… тут? — прошепотіла вона.

— Так вийшло, — відповів Ілля. — У мене сьогодні заняття з клієнтом неподалік. Думав випити кави.

Пауза затяглась — тепла, приємна.
Він поглянув на неї уважно:

— Як ви? Після вчорашнього.

Емма глянула на свої руки.
Її трохи трусило, але вона примусила себе усміхнутись.

— Уже краще. Дякую, що вчора… — вона зупинилася, бо слова стали зайвими.

Ілля кивнув — якось по-дорослому, спокійно, так, що Еммі захотілося вірити в цього чоловіка без жодних сумнівів.

— Вам сьогодні довгий день у офісі? — спитав він.

— Дуже, — зітхнула вона. — І я зовсім не виспалась.

Він м’яко посміхнувся:

— Тоді вам потрібна кава. Дозволите пригостити?

Емма кліпнула.
Не знала, що сказати.
В її житті давно не було чоловіка, який говорив із нею так… просто і щиро.

— Дозволю, — сказала вона тихо.

І його посмішка стала теплішою.

Вони сиділи біля панорамного вікна.
Кава між ними парувала, а шум міста створював ідеальний фон для розмови двох людей, які не повинні були зустрітись — але зустрілись.

— Ви давно займаєтесь боксом? — запитав Ілля.

— Рік, — відповіла Емма. — Це спосіб… тримати себе в руках.

— Від чого? — тихо уточнив він.

Емма подивилась у вікно.
В офісі її чекала Вікторія, купа роботи й багато недомовок.
І батько, який не бачив, як вона щодня бореться з тим, що розвалюється всередині.

— Від людей, — сказала вона. — Від тиску. Від відчуття, що я ніби живу в чужому домі й чужому житті.

Ілля не відвів погляду.
Він слухав.
По-справжньому.

— Я теж це знаю, — сказав він тихо.

Емма підвела на нього очі:

— Ви?

— У кожного свої причини, — просто відповів він. — Деякі… важко забути.

Його голос потемнів, став глибшим.
Наче за спиною Іллі стояла тінь минулого, яка не відпускала.

Її рука випадково ковзнула по столу — і торкнулася його пальців.

Він не відсмикнув руку.
Тільки подивився на неї з тією самою тихою теплістю, яку вона відчула ще вчора.

І в ту мить Емма зрозуміла:

Це знайомство змінить щось дуже важливе в її житті.
А може — змінить усе.