Ніч, яка все змінила

Ніч пахла холодом і мокрим асфальтом. Емма йшла через напівпорожнє паркування біля спорткомплексу, відчуваючи, як м’язи приємно ниють після тренування. Бокс сьогодні не допоміг — злість усе одно стояла під ребрами, заважала дихати й дряпала зсередини.

Вона підтягнула шарф, стиснула в пальцях ключі — і в ту ж мить почула кроки. Тихі, але надто швидкі для пустої стоянки.

Емма озирнулася.

З-за ряду машин вийшли двоє чоловіків. Обличчя майже не було видно — світло ліхтарів різало очі. Один високий, широкоплечий. Другий — нижчий, з хижим прищуром.

— Краля, зупинись, — протягнув високий.
— Поговорити треба, — додав другий і ступив ближче.

Емма міцніше притисла сумку до себе.

Внутрішній голос різко наказав: не бійся.

Бокс навчив її стояти до кінця, але проти двох шансів було мало.

— Відійдіть, — сказала вона рівно, хоч голос ледь не зірвався.

Високий криво всміхнувся.
Його рука різко рвонула вперед, хапаючи Емму за зап’ясток.

— Та заспокойся, — прошипів він. — Нам лише сумочку треба.

Емма смикнулася. Він був сильніший. Сумка рвонулась, ремінець врізався в плече. Другий уже тягнувся до неї зі спини.

Холодна паніка піднялась у грудях.
Вона вдарила ліктем — влучила, але не сильно. Чоловік зиркнув люто і стягнув її назад ще жорсткіше.

І раптом…

Повітря прорізав звук — низький, різкий, металевий.

— Відпустив.

Голос пролунав так, що обидва нападники одночасно сіпнули головами.

З темряви вийшов хтось.
Високий. У темній куртці.
Крокував швидко — погляд холодний, впевнений.

— Ти хто такий? — огризнувся один.

Незнайомець не відповів.
Він просто опинився біля Емми за секунду.

Перший нападник не встиг нічого збагнути — його руку викрутили, а самого кинули спиною на капот машини.

Другий кинувся вперед, але незнайомець ударив чітко в корпус — так, що повітря вирвалося з чоловіка різким хрипом.
Той впав на асфальт.

Паркінг накрила важка тиша.

Емма стояла, затамувавши подих.
І тільки тепер відчула, як тремтять пальці.

Незнайомець повернувся до неї. Світло ліхтаря освітили його обличчя:

високий,
темне волосся,
трохи втомлені очі,
різкі скули,
і погляд… небезпечний, але спокійний, наче він контролює весь світ.

— Ви не поранені? — його голос був низьким і рівним.

Емма спробувала кивнути, але горло стиснулося, і вийшов лише хрип:

— Здається… ні. Дякую.

Він підійшов трохи ближче — обережно, щоб не злякати.

— Вони не зробили вам боляче?

Вона похитала головою.

Він повільно кивнув і тільки тепер поглянув на її руки.
Бинти на кісточках.

— Бокс? — спитав він.

Емма видихнула короткий смішок:

— Інколи допомагає.

— Сьогодні — ні, — сказав він тихо.

Вона підвела очі — і натрапила на його погляд. Темний. Надто уважний.

— Хто… ви? — вирвалося в неї.

Він ледь усміхнувся одним кутиком губ:

— Ілля. Інструктор з екстремального водіння. Додому їхав після роботи.

Тепер все ставало зрозумілим — його реакція, точність, холодний розум.

— Щиро вам дякую, — повторила вона. — Я… справді не знаю, що було б…

Ілля легенько кивнув.

— Можна я проведу вас до авто?

Емма глянула на свою сумку, на місце, де щойно могла статись біда — і кивнула.

Він ішов поруч, трохи попереду — так, ніби прикривав її собою від усього світу.

Відкрив двері машини, зачекав, поки вона сяде.

— Точно доїдете? — спитав він.

— Так.

Він підняв брову, наче не повірив.

— Якщо хочете, я можу проїхати позаду. До вашого району.

Емма видихнула смішок — маленький, нервовий:

— Думаєте, я настільки налякана?

Він відповів м’яко:

— Думаю, ви занадто хоробра, щоб у цьому зізнатись.

Емма вперше за вечір щиро всміхнулась.

Ілля відійшов на крок назад.
Світло фар висвітило його профіль — і в ту секунду вона відчула, як щось тихо, але різко повернулось у грудях.

Стало страшно.
І тепло.

Так, ніби цей чоловік з’явився в її житті не випадково.

Вона рушила з місця й бачила в дзеркалі, як він стоїть посеред пустої парковки, не відводячи погляду, поки її авто не зникне за поворотом.

Наче хотів упевнитися, що вона справді у безпеці.