Розділ 21. Мама

Я дякую тобі за то, шо я вмію

І дякую тобі за то, шо я розумію

Ті речі, які не пояснюють навіть в книжках

Скрябін, “Мам”

Вже деякий час я тремчу від колючого холоду темного підвалу. Навіть не уявляю, скільки часу минуло, відколи прокинулася. Соломійка задрімала, поклавши голову мені на коліна. Бідолашна заледве спала, поки я невідомо-скільки лежала без свідомості.

Ігноруючи наполегливі голодні спазми шлунку, не звертаючи уваги на виснаження мозку, який знову нагадував переварену вівсянку, і розтираючи задубілі від холоду пальці, я не переставала міркувати про те, що сталося сімнадцять років тому.

Цікаво, чи передбачила Весна те, що мою пам’ять запечатають? Мабуть, передбачила. Вона добре знає події близького майбутнього. Хочеться вірити, що десь там, на Небесах, вона щиро вболіває за нас із Даром. Вона зробила все від неї залежне, і навіть більше, заради правильного майбутнього. Навіть знаючи про наслідки, богиня порушила правила і чітко пояснила, що від нас вимагається, і чому здійснення пророцтва лягло саме на наші плечі.

А от Сонце тоді у храмі тільки закидала мене незрозумілими пафосними фразами… Якщо мене не обманює пам’ять, під час тієї нашої розмови вона було обмовилася про якусь власну пожертву заради виправлення помилок своїх служителів… Але ж як в біса можна виправити злочин геноциду? Це неможливо. Та вона просто хоче відмити власне ім’я, але сама зробити нічого не може! Чи радше не хоче?.. Очевидно, вона тоді казала про Дара - її сина. Судячи з того, що він і досі живе серед смертних, Сонце, таки змирилася з його вибором. Так, вона тоді напевно казала про пожертву сином…

Хоча я б не назвала це жертвою. Дар сам обрав життя смертного, і саме він добровільно вирішив виправити помилку матері. Про це й казала тоді Весна, правда? За злочини батьків платять діти. Вона передбачила, що так має статися. Тягар пророцтва всі ці роки лежав лише на плечах Дара. І він добре виконав свою роботу - він об’єднав роздроблену державу і поступово відбудовує цю руїну, на яку перетворилася імперія через жадібність королів. Єдине, що залишилося зробити - повернути у суспільство відьом, щоб запобігти безглуздій смерті багатьох невинних. Але потрібно, щоб і самі відьми відкинули жагу помсти, що так їх засліпила, і захотіли повернутися…

І тут на сцену виходжу я. Саме я мушу їх переконати. Весна і про це здогадувалася. Вона знала, що я завершу розпочате Даром навіть попри втрату пам’яті.

Що цікаво, і Дар, і я діємо згідно з пророцтвом не тому, що мусимо, як могло би здатися, а тому що самі цього хочемо. Просто не змогли б учинити інакше. Дар шукав власного місця серед смертних - і знайшов його. Все, що зробило пророцтво, - це підказало, де це місце шукати. Я ж не можу ігнорувати божевільні експерименти в ім’я ефемерної помсти, тому саме я розберуся з Пані. А завдяки приємному збігові, ще й “довершу се діло велике спасіння”.

Якби ж я могла вибратися з цієї клятої клітки!

Раптом я відчула рух. Так, саме відчула, на рівні інтуїції, адже в підвалі було темнісінько, хоч в око стрель.

Цікаво, хто б це міг забажати сюди прокрастися посеред ночі? Пані навряд чи пересувалася б у повній темряві, наче якась злодюжка - це нижче її гідності. Вона вважає, що тримає в руках абсолютну владу над усіма в маєтку, тож якби вона якимось чином і дізналася, що я вже отямилась, Мелашка підняла би весь підвал на ноги і влаштувала мені жорсткий допит на тему пророцтва. То хто ж це тоді? Кого ще тут може зацікавити моя скромна персона? Відповідь очевидна.

- Мамо?

- Так, Квіточко. Так, це я… Ти все згадала?

- Угу, - нема сенсу приховувати. Тим паче вона однаково відчує брехню.

- Як ти… почуваєшся? - Півонія спитала нерішуче, ніби боялася почути відповідь.

- Не переживай. Моя стріха на місці.

Мені здається чи вона таки справді полегшено видихнула?

- То це Меланія? Про неї йшлося?

- Ні, не про неї, - у мене з’явилася одна ідея… навряд чи всі мої колеги-полонені сплять. Найімовірніше, більшість зараз прислухається до нашої розмови, намагаючись навіть не дихати. Якщо мені все вдасться… Та й було б добре маму переконати… - Ти дурна, якщо думаєш, що ця божевільна може бодай когось врятувати. Та вона навіть Ждана, якого виростила, як власного сина, ледь не вбила! Ба більше, кожну свою союзницю Пані перетворює на вірного зомбі, а тоді ще й забирає їхні душі, аби перетворити їх на знаряддя вбивства! Невже ти не бачиш, що вона остаточно сказилася?

- Так, ти маєш рацію. Я виявилася повною дурепою, Квіточко, - з неочікуваним каяттям простогнала моя матір. Судячи з шурхоту одягу, вона осіла на підлогу. - Я тільки хотіла пришвидшити збуття пророцтва. Хотіла зустріти моїх донечок і Любчика. Я ж Лілю зовсім ще маленькою пам’ятаю, а тебе власні чари могли знищити будь-якої миті. Я мусила бути поруч із вами. Я була вам потрібна, - вона жалюгідно схлипнула. - Тому я сама себе переконала, що Меланія могла виявитися тією самою відьмою. Адже на шабаші ти сказала про жагу помсти і серця скривджених, а Меланія постійно теревенила про помсту, і багато хто з нас підтримував ці її погляди. Вона сильна, найсильніша з усіх, кого я зустрічала. І рішуча. Я наївно повірила, що ця рішучість дозволила б їй стати на чолі відьом.