Розділ 20. Світоважливе

…і будем мовчати про то,

що не можна словами сказати…

Скрябін, “Мовчати”

- Кажуть, посеред найквітучішого і найгарнішого у світі степу жила собі навка. Вона була молодшою сестрою могутніх Стихій, але відмовилася жити з ними на Небесах, бо надто любила смертний світ, - з такою гіркотою почав оповідати хлопчик, наче заздрив тій навці усією душею. Заздрив тому, що вона могла сама вирішувати, де ж їй, зрештою, жити. - Хоч і не мала з ким поговорити, навка ніколи не вважала себе самотньою. Зрештою, в неї було багато друзів. Польові мишки лоскотали їй ноги, бігаючи в пошуках їжі, пташки вили гніздечка в її волоссі, а метелики пурхали навколо, змушуючи усміхатися. Але коли наставала осінь, всі її друзі або відлітали до вирію, або грілися в затишних нірках. Вона лишалася зовсім сама, тільки ворони бездушно сміялися з неї, клювали їй руки і скубали за коси. Кожної зими вона самотньо блукала одноманітними засніженими полями, а сльози замерзали на її щоках.

- Але чому ти казав, що ми з нею схожі? - ніяк не могла второпати я. Навряд би я журилася за бодай чиїмось товариством, окрім, звісно, Весни.

- Та слухай далі, - Дар зробив страшне лице, тож я не стала сперечатися. - Одного разу зимовим степом ішов собі хлопець. Його прогнали з рідного селища, бо він тільки те й умів, що гарно говорити, а користі з нього не було жодної. Отож вирішив він податися до міста. “Там я точно знайду роботу до душі”, - думав він. Але ось, його увагу привернули сліди, залишені на незайманому снігу маленькими босими ніжками. Хлопцеві було страшенно нудно йти самотою, а ще стало цікаво, хто ж це, крім нього, взимку блукає так далеко від затишних домівок села.

- Це була навка! - не втрималася. Хоч я нізащо і не визнала б цього, та казкова історія змусила мене вперше за довгий час відчути себе дитиною, а не зрілою особистістю в маленькому тілі.

- Тож юнак і вирішив піти пошукати, що за дитина лишила ті сліди. Як же він здивувався, коли зустрів не дитя, як сподівався, а гарну дівчину! Вона мала маленькі босі ніжки, які зовсім не відчували холоду, а її зелені очі світилися згадкою про тепло літа і море степових трав. Навка також була вражена цією зустріччю. Її зелені очі ніколи ще не бачили людської істоти, її м’які вуста ніколи не промовляли нашою мовою, але вона добре розуміла кожнісіньке слово юнака.

- Вони закохаються, - майже розчаровано зітхнула я. А все так добре починалося! Романтика - то не моє.

- Слухай далі й не перебивай, - цикнув Дар, і я слухняно зробила вигляд, ніби закриваю рота на ключик, а тоді викидаю його в траву. - Молодик поцікавився, хто ж вона така, і чому так гірко плаче. Навка хотіла розповісти про свою біду, але не знала, як. Хотіла сказати, мовляв “Я навка степова. Нема мені взимку товариства, нема з ким посміятися, самотня я”. Але не промовила ні слова - тільки ще прикріше заридала. Юнак пожалів її і запропонував піти з ним до міста, а він натомість розважить її розмовою. Цілий день ішли вони засніженим степом, цілий день не замовкав юнак, цілий день щасливо сміялася навка. Аж надвечір дійшли вони до міста. Навка не могла зайти, бо тоді перестала би бути степовою навкою, а стала б звичайнісінькою людиною. Кілька днів вона розгублено блукала навколо міста, сподіваючись зустріти ще когось для розмови, але все було марно - взимку ніхто не виходить у морозний степ.

- І правильно роблять, - я гмикнула, забувши про “викинутий ключик”.

- Але зовсім скоро вони знову зустрілися, бо юнака вигнали і з міста. Адже й там він тільки те й робив, що говорив.

- Але ж є робота і для тих, хто вміє говорити! Політика, наприклад. Не знаю, ще там щось! - я не витримала несправедливості.

- Це ж казка, Квітко! - обурився Дар. Терпець йому увірвався, і він вже не бажав розповідати далі, тож довелося довго вмовляти і підлещуватися. - Так, де я був? Ага! Отож викинули хлопця з міста. Побачивши його, навка зраділа. Хлопець також відчув щастя, хоча й не розумів, звідки взялося це почуття, адже він зазнав стільки прикрощів! Тієї миті він зрозумів, що ніколи не зможе жити серед людей, адже зовсім не вміє працювати. Він знав, що так і замерзне посеред степу. Не бажаючи чекати смерті на самоті, юнак попросив навку скласти йому компанію.

Дар підозріливо поглянув на мене, чекаючи нового коментаря, але в мене навіть слів не знайшлося… Той хлопець хотів, щоб навка була з ним, коли він помиратиме! Егоїст він! Хороший “вплив” моєї мами поставив би йому мізки на місце!

- Ось тільки цього разу він не хотів бути єдиним, хто говорить. Він забажав слухати навку, яка досі й слова не сказала. Йому стало цікаво, почути її думки. Отож вперше в житті навка заговорила людською мовою і сама здивувалася, як легко їй вдалося це зробити. Вперше пізнавши радість спілкування, навка розповідала про все близьке її ніжному серцю: про квітучі луги, про співочих пташок, про барвистих метеликів. А той, хто все своє життя тільки те й робив, що говорив, тепер заворожено слухав. Навці теж стало цікаво дізнатися більше про світ поза її рідним степом. Вона розпитувала хлопця про життя в місті, в суспільстві, а він пояснював, що таке дружба, сім’я, любов та кохання. І тоді заворожено слухала вже вона.

Дар зиркнув на мене і задоволено гмикнув. Певне, відзначив мою уважність і, зізнаюся, певну зворушеність.

- Та про те, що доля всіх смертних наперед вирішена, навка дізналася надто пізно. Вона гадки не мала, що хлопець поволі замерзав і вже геть знесилів від голоду. Він лежав, припорошений снігом, на землі поруч із нею, дивився в її по-літньому зелені очі і з усмішкою слухав. Так, занадто пізно навка зрозуміла, що він вже ніколи до неї не заговорить, а усмішка на його губах застигла назавжди.