Розділ 19. Пам'яті мало

Шось тут було, я знала

Але забула

 Один в каное, “Пам’яті мало”

- Привіт! Ти Квітка, так? Моя мама казала, що вона давно знає твою маму, - дівчинка з двома туго заплетеними каштановими кісками і темними наївними очима сіла біля мене на лаві в затінку липи, що саме почала квітнути.

- Угу, - я відірвала очі від доволі об’ємної “Історії відьомства”, яку до цієї миті намагалася читати, незважаючи на веселі крики маленьких відьмочок, які гралися у квача.

- Я Божена, - жваво і легковажно заторохкотіла дівчинка. - Ти теж вперше на шабаші? Я от ледве вмовила маму взяти мене з собою! Цілий місяць її благала! А тоді ще два місяці мусила добре поводитися, бо мама поклялася лишити мене вдома, якщо утну найменшу прикрість. Он вона, виходить із Зеленого Дому.

Я поглянула туди, куди вказувала пальчиком дівчинка і побачила сувору на вигляд жінку з тонкими, суворо стиснутими губами і чорними, як у Божени, очима.

(...частина свідомості, яка не була поглинута спогадом, підказала, що ця сувора жінка мені знайома. Але під час другої нашої зустрічі її коси були вже сиві й розпатлані, а чорні очі не суворі, а сповнені злості й туги за втраченою дитиною. Складно повірити, що через сімнадцять років ця горда відьма оберне свою душу на беззмістовне прокляття…)

- Що читаєш? - Божена допитливо зазирнула мені в підручник, але майже відразу ж відсахнулася. - Бееее! Як ти можеш читати оце занудство в такий погожий день?! Це ж історія, Квітко!

- Мені цікаво, - я знизала плечима, але книгу таки відклала, не забувши позначити сторінку.

- Справжі чари набагато цікавіші, аніж якась там історія! Це ж практика! - обурилася дівчинка. - Дивись, як я вмію! - вона поглянула мені в очі і почала мене “читати”. Вона смішно пихтіла, а її очі поступово і дуууже повільно почали слабенько відливати зеленим. - Квітко, а ми подружимося!

- Ага, - я без найменших зусиль “прочитала” Божену у відповідь. - А тепер дивись, як вмію я. Божено, які твої улюблені квіти?

- Нарциси.

- А солодощі?

- Бабуся робить тааакі цукерки! Нямка! - вона аж замріялася.

- Бачиш? Це я тебе змусила правду сказати! - я гордо підняла підборіддя і відпустила погляд дівчинки.

- Брехня! Ти мене не змушувала! Ти спитала, то я й відповіла!

- Але…

- Ходімо гратися! - Божена кивнула в бік відьмочок, які перестали грати у квача і тепер голосно захоплювалися новою лялькою найстаршої на вигляд дівчинки, дуже гордої фактом шаленої популярності порцелянової іграшки.

- Не хочу. Не люблю ляльок.

- Та хто це не любить ляльок?

- Я, - вперто стиснула губи.

Це була цілковита брехня. Насправді, мені дуже подобалися гарненькі порцелянові ляльки, яких можна було розчісувати, перевдягати і носити з собою, щоб кожна дівчинка із заздрістю проводжала її поглядом. Але так сталося, що того дня в мене був навдивовижу кепський настрій. Через неспокій чарів мені було погано як ніколи, та ще й Весена не з’являлася вже цілих три дні, відтоді як ми з мамою вирушили на шабаш. Хоч подруга й запевнила, що обов’язково знайде мене, де б я не була, однаково було неспокійно на серці.

- Може, тоді пограємося з дівчатами в класики? - Божена не залишала спроб втягнути мене в суспільство.

- Ти йди грайся. Мені й тут добре.

Дівчинка похнюпилась, але не зрушила з місця навіть коли я демонстративно закрила обличчя книгою. Зазвичай діти так не роблять. Варто мені сказати кілька грубих слів - і вони одразу йдуть геть з виглядом а-чого-ще-чекати-від-дивачки. І чого ця Божена не піде гратися з іншими? Я ж бачу, як вона хоче теж потримати ту ляльку! Або вона надто вперта, або…

- Божено, йди. Мені добре на самоті. Тобі зі мною нудно.

- Але…

- Це моя мама підмовила тебе зі мною подружитися?

З винуватого вигляду дівчинки я зрозуміла, що так усе й було.

- Обіцяю, що з мамою я потім сама поговорю. Тебе не будуть сварити. Йди вже.

Божена нагородила мене ображеним поглядом, схопилася на ноги і, набурмосено буркнувши “бувай”, побігла до інших відьмочок.

Я зітхнула, похитавши головою. Вже вкотре за своє коротке життя я відчула себе значно старшою і більш зрілою від однолітків. Вони всі такі діти…

- Квіткоооо! Я повернулась!

Я була така щаслива побачити й почути Весену, що ледь не кинулася її обіймати! Вчасно пригадала, що в дворі повно дітей, а з будинку в будь-яку мить може визирнути мама. Не слід було подавати знаку, що Весена повернулася. Говорити самій із собою теж було б підозріло, тому я сперлася спиною на лавку, а ноги підібгала так, щоб вертикально поставити на коліна книжку. Таким чином я знову закрила нею лице, не напружуючи при цьому руки.

- Де ти була так довго?! - тихенько прошипіла Весні, скосивши на неї очі. Сонце так красиво виблискувало на її білявих кучерях, що, здавалося, то вона сяє.

- Та блукала то тут, то там. Сімейні штучки, - вона скривилася.