Розділ 17. Минуле і майбутнє

Налий мені вина… ковток…

Без обмежень, “Налий мені вина”

Слава Сонцю, скандалу таки не сталося. Тато доволі ґречно запросив імператора та пана Петра до столу, а ми з Лілею тим часом втекли на кухню. Імператор та дід Петро відмовилися від обіду, запевнивши, що вони щойно поїли. Оскільки нічим не почастувати гостей суперечило правилам гостинності, ми з Лілею вирішили зробити ставку на чай, приготуванням якого ми, власне, і займаємося нині на кухні.

- А можна, я не буду вертатися? – жалібно прохникала я.

- А ти правда з імператором…

- Так.

- Ну ти даєш, Квітко… Сподіваюся, тато його не буде дуже мучити. Тато взагалі чутливий дуже, коли тема хлопців піднімається. Запрошував мене раз однокласник в старшій школі на танці - я й дала згоду, а тато не пустив! Мені досі перед Степаном соромно. І так щоразу! Ніякого особистого життя! – Ліля по-дитячому ображено надулась. - Слухай, а можна, я в тебе у столиці поживу?

- А тато погодиться?

- Я вже майже рік як повнолітня, - задерла кирпатий носик сестричка. – До речі, я й зараз маю на собі твій дарунок на моє вісімнадцятиліття, - Ліля вказала на гарні сережки у формі лілій. Вони були зроблені з білого золота та інкрустовані дрібнесенькими прозорими коштовними камінчиками. – Вони такі чарівні, що я їх майже не знімаю!

Я усміхнулася. О, так, я добре пам’ятаю, як я їх придбала. Того дня я зайшла в ювелірну крамницю, аби підбадьорити себе прикрасою після розриву з Зоряном. Купивши свій найперший золотий кулончик, я вже збиралася йти додому, коли побачила ці сережки, які б так пасували Лілі! Не змогла їх не купити. Хотілося подарувати сестричці на повноліття щось справді гарне й, не знаю, вічне. Це ж така важлива дата! Власне повноліття я відзначила на самоті у темній манюній кімнатці після довгого робочого дня, отримавши поштою в якості подарунку від Зоряна букет і шматочок торту. Хлопець казав, що не зможе святкувати зі мною, бо мусить іти на день народження матері. Але значно пізніше я випадково дізналася від Віоли, що вони того дня одружилися, а отже той мій іменнний торт був насправді чужим весільним…

Коли я виринула з гірких думок, зауважила, що сестра вже із захопленням планує, що робитиме в столиці та які визначні місця й музеї відвідає. Як же мені хотілося б забрати її з собою… Якби не ці відьми!

- Лілю, в столиці зараз небезпечно, тож посидь поки тут. Я там в одну справу вплуталася, і буде краще, якщо ви з батьком побудете тут, поки все не налагодиться.

- Яку справу? - погляд сестри миттю набрав серйозності і рішучості допитатися правди.

Поки грілася вода, я швиденько переказала сестрі історію про Пані та її план.

- Пані забирає душі за допомоги якогось ритуалу? - Ліля мала такий самий ошелешений вигляд, як і я, коли вперше здогадалася про це.

- Саме так. Слухай, я хотіла спитати, чи збереглися в нас ті мамині книги… Але зараз я до тата не ризикну підійти, тим паче з таким питанням. Ти ж знаєш, як він ставиться до найменшої згадки про мій дар.

- Ну, його теж можна зрозуміти. Він хотів тебе вберегти, то й не дозволяв користуватися чарами. Це привело б очищення в наш дім. Втім, мушу визнати, він тоді був справжнім параноїком… Але не думаю, що він поводитиметься так само і тепер, адже Очищення вже нема. Та й, судячи з твоїх очей, ти знову багааато чарувала.

- Про що ти?

- Вони тепер знову зелені, без жодної краплинки карого. Ти, мабуть, не пам’ятаєш, але в дитинстві у тебе теж були яскраво-зелені очі. Я через це тобі ще дуже заздрила.

- Так, - я згадала. – Мама ще казала, що чарів у мені так багато, що їх і в очах видно.

- Мабуть, через те, що ти дуже довго не вдавалася до чарів, вони неначе заснули. І ось тепер прокинулися.

- Звідки ти це знаєш?

- Ну, мені частенько було нудно, тож я спускалася в підвал і читала мамині книги. Я кожну сторіночку ретельно зберігальним зіллям промазала, аби їх вологість остаточно не зіпсувала.

- Тато їх таки не спалив!

- Звісно ні, - сестра пирхнула. – Він же не вандал.

- Чекай, те зілля, про яке ти говориш… Його ж приготувати може тільки алхімік. Невже тобі передався дідів дар?

Сестра промовисто усміхнулася.

- І тато про це, ясна річ, не знає.

- Ні. Я не казала. Розумієш, він став дуже чутливим після того, як ти пішла. Спершу дратувався навіть коли я по воду до криниці ходила. Уявляєш, навіть через це викопав у дворі власну! І після цього зник чи не єдиний мій привід піти бодай на п’ять хвилин з подвір’я.

- Стихії, сестро, мені так шкода.

- Не переймайся. Думаю, тепер, коли ти приїхала, тато поволі заспокоїться.

- Але мені треба завтра бути вже на роботі, тож…

- О. Шкода. Тоді чекатимемо на тебе в наступні вихідні. Чи коли там у тебе вийде.

- Ти свята, Лілю.

- Знаю, - сестра показала мені язика.

- То, може, ти щось знаєш про ритуал передачі душі?