Розділ 16. Вдома.

Все відцвітає, і жовкне, і гине,

Вітром розноситься, ніби сміття...

Тільки родина, є вічна зернина,

На невмирущому полі життя.

Назарій Яремчук, «Родина»

- Квітко, рятуй!

Я підскочила і впустила з рук віника з совком. Я саме, у повній тиші і нікого не чіпаючи, меланхолійно змела сміття на купку, коли хтось так грюкнув об стіну бідолашними дверима, що мені здалося, ніби їх вибили! Через різкий подув вітру купка розвіялася по дерев’яній підлозі.

- Пані Квітано, я намагалася зупинити Юлія, але…

- Нічого, Соломіє, - долаючи наростаюче роздратування, я через силу усміхнулася дівчині. Досить з мене почуття провини через власну нестриманість. Більше не буду ні на кого кричати. Навіть на руде нещастя, що, ніби торнадо, залетіло в мою комірчину.

Так, сьогоднішній день є гідним продовженням вчорашнього.

Наранок мені таки ліпше не стало, попри всі сподівання. Спустошення нікуди не зникло, на душі було кепсько, сил ні на що не вистачало та ще й безбожно проспала, бо будильник не справцював. Щоправда, я могла його банально не почути, бо ледь не до світанку працювала над проектом… Втім, яка різниця? Я однаково проспала. Вперше в житті. Ясна річ, про каву чи нормальний сніданок не могло бути й мови, та й апетиту я не мала жодного.  Коли я сповзла на перший поверх, Соломія вже відчинила крамницю й активно працювала. Я приєдналася до неї, старанно не помічаючи виразні знаки питання в її очах.

І ніби всього цього було недостатньо, у поспіху я обпеклася грій-каменем, поки готувала чай черговому студентові. Довелося нанести мазь від опіків на зовнішню частину долоні і трохи посидіти, приклавши до постраждалого місця лід. Ясна річ, інцидент з опіком відбувся саме в годину пік, коли крамниця була переповнена. Я миттю стала центром уваги, і кожен вважав за необхідне дати цінну пораду та спитати, чи мені болить. Та звісно, трясця його матері, болить! У мене шкіра червоними пухирями вкрилася! Але довелося всім мило усміхатися і говорити, що все гаразд - це тільки невеличкий опік. Зрештою, я не витримала і, лишивши Соломію за прилавком саму, забарикадувалася у комірчинці. Там я таки почала прибирання, до якого вчора в мене так і не дійшли руки.

І ось тепер, коли я з останніх сил змела кожен листочок, кожну баделинку і кожну порошинку, кожен уламочок скла до купки… купка розвіялася! Через одне руде нещастя. Все, фініта. Це остання крапля. Зараз…

- Заплачу, - прохникала, опустивши руки.

- Агов, ти чого? - Юлій швиденько наблизився, поклав долоні мені на плечі і всадив на стілець. Тоді швиденько змів докупи сміття. Моє ж ти сонце. - Що сталося?

- Та все з рук валиться! Щоб його! - я копнула уламок скла з нової купки - і він перекотився на інший бік кімнати. Юлій стрельнув у мене докірливим поглядом, змусивши пару сльозинок таки пролитися з очей. - Вибач.

Хлопець зітхнув. Він звівся на ноги і пішов по шматочок скла, який я буцнула ногою. Тоді змів усе сміття в совок і викинув у заздалегідь підготовлене відро. Від гріха подалі.

- Вибач. Я зараз зроблю собі чаю - і все буде нормально, - я швидко витерла сльози. - Маоський чай з м’ятою і лимоном - ось, що мені треба.

- Відпочинок тобі треба, а не чай. Квітко, в тебе коли востаннє вихідний був?

- Вчора.

- Не рахується. Ти півдня пробула з нами на допиті. Я про нормальний вихідний: без практикування цих твоїх впливів, підготовки товару чи роботи над імператорським проектом.

- Вихідний є вихідний, - я з байдужим виглядом знизала плечима.

- Тільки не роби вигляд, ніби це дрібниці, - піромаг спохмурнів. - Бляха, ж ти тоді стала біла, наче крейда, а з носа кров аж бризнула. Ми за тебе так перелякалися! А Дар - то взагалі… Підхопив тебе на руки - і гайда до цілителя.

Все. Дамбу прорвало. Я плакала натхненно, зі схлипами, шмарклями і щиросердними зізнаннями у власному егоїзмі й ницості. Так, шановні, відбулася істерика.

- Я-я… хник-хник… я на нього накричала! А в-він хотів як краще. Я підла лю-людинааа, - новий напад сліз.

- Агов, нема чого плакати. З усіма буває. Я, он, який ідеальний, але, бува, дратую когось і - тільки це вже справжній секрет - когось ображаю. Тільки цсс!

Я засміялася крізь сльози.

- А взагалі, зав’язуй з істерикою, Квітко. Просто вибачся перед імператором, якщо так вже побиваєшся. Хоча, скажу чесно, я впевнений, що він ніскілечки не ображається - занадто сильно тебе кохає. Сто відсотків, ходить десь зараз і думає, як з тобою помиритися.

- Я б вибачилась, але як йому в очі дивитися тепер? - відчувши, що з істерикою остаточно покінчено, я вмилася. На щастя в моїй комірчинці є раковина. Правильно, а як без неї? Треба ж посуд і колби з пробірками після приготування зіль десь мити - нести їх кудись не практично.

- Ти надто сильно паришся, сестричко, - хлопець похитав головою, мовляв “ти невиправна”. - Повертаючись до мого питання, коли ти повноцінний вихідний мала?

Я відкрила, але одразу ж закрила рота. Нахмурилась. Задумливо постукала вказівним пальцем по нижній губі.