Розділ 12. Ніч яка місячна, зоряна, ясная!

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,

Тепло – ні вітру, ні хмар...

Я пригорну тебе до свого серденька,

А воно палке, як жар.

- Вааау, пані Квітано, ви просто… У мене немає слів! - я застала Соломію, коли вона вже взялася за ручку дверей, збираючись іти додому. - Невже у вас побачення?

Я тільки загадково усміхнулася, заправивши пасмо за вухо.

- Хай щастить, - побажала мені дівчина. - Я вже побіжу, якщо не заперечуєте.

- Звісно. Добре відпочинь. Тим паче завтра вихідний.

- Дякую, ви теж.

Соломія швиденько вибігла з крамниці, цокаючи підборами, а я лишилася сама посеред густої тиші… Не люблю такі моменти. Вони занадто сильно нагадують про те, якою самотньою я була протягом цих років у столиці. До того як в моєму житті з’явилася Віола, а за нею й епічна четвірка і… Дар.

Я смикнула плечима, безуспішно відганяючи холодне липке відчуття під назвою “самотність” і ледь не в паніці кинулася до дверей. Тиша душить і нагадує, як часто я лежала сама в ліжку, дослухаючись до найменшого звуку і шкодуючи, що посоромилася попросити Віолу лишитися в мене на дівичвечір. В ті моменти я б навіть не відмовилася мати чудовисько під ліжком - аби не бути на одинці зі вбивче самотньою тишею…

Навулиці стало трохи легше. Прохолода нічного травневого повітря освіжила. Це вже не перша панічна атака в моєму житті і точно не найсильніша. Бувало й гірше.

Зачинивши крамницю і вдягнувши плащ, я хотіла рушити в бік площі Сонця, яскраво уявляючи, як впаду дорогою зо кільканадцять разів і який вигляд матимуть сукня й туфлі після першого ж падіння. Це ж треба було не додуматися заздалегідь замовити карету! Але раптом я почула стукіт копит і шурхіт коліс. За хвильку з-за рогу виїхала знайома карета з не менш знайомим сивим кучером. І ця карета зупинилася… просто біля мого дому! Я розцілую Дара!

- Добривечір, пані Квітано, - з усмішкою в голосі привітався дід Петро. - Ви сьогодні особливо чарівна.

- Добривечір, пане Петре, - я трохи знічено опустила голову.

Дверцята відчинилися і звідти жваво вистрибнув Юлій.

- Воу, Квітко, маєш просто відпадний вигляд! - вишкірився піромаг.

- Дякую, Юлію. Ти теж, - я зміряла поглядом його червоний фрак, чорні штани та стильні замшеві туфлі. А ця зачіска…

- Та я просто сама харизма! От побачиш, у залі всі дівчата будуть за мною бігати.

- А ти будеш бігати від них, - м’яко засміявся Ерот, висовуючи голову з карети. - Одружився б ти вже, нарешті. Тебе ж дбайлива матуся з розуму зведе.

- Ага, зараз. Мене в храм можна затягнути хіба зв’язаного і без свідомості, - скривився руденький.

- А що з твоєю мамою? - поцікавилась я.

- Та вона хоче нашого друга швидше якійсь панянці сплавити, - гмикнув Ерот.

- Сідай в карету, а то запізнимося, - тяжко зітхнув піромаг, галантно пропонуючи мені свою руку.

Я слухняно прийняла допомогу.

- До речі про шлюб, ви раптом не чули, як там наші голубки? - невинно спитала я.

- Ти про кого? - Ерот не в’їхав. У Юлія був не менш розгублений погляд. Довелося розповісти їм про свій маленький вклад у стосунки Веремія з Ясминою.

- Ха, тоді ти програв, - Юлій вишкірився Ероту. - Ясмина точно його в храм затягнула ще вчора.

- Прошу не робити квапливих висновків, - Ерот схрестив руки на грудях.

- Чекайте… - здається, я зрозуміла, про що йдеться. - Ви реально зробили ставки на те, як швидко ті двоє одружаться?!

Чоловіки перезирнулися і знизали плечима, мовляв: “А ти сумнівалася?”

З шокового стану я випала тільки коли ми зробили зупинку, щоб підібрати Віолу з її хлопцем, які чекали на нас біля квіткового магазину. Брюнетка у щедро розшитій сріблом сукні сталевого кольору, яка так чудово підкреслювала її великі сірі очі, мала просто фантастичний вигляд. Це усім своїм виглядом підтверджував Стефан, який не зводив погляду з коханої, ніжно тримаючи її руку.

“Так, у них таки може щось вийти”, - я усміхнулась.

Імператорський палац зустрів нас жвавим гамором гостей, стукотом копит і сотнями магічних вогників. Одного разу Юлій створив такий вогник, коли в мене світи-камінь зламався в комірчинці, - і малесенький магічний вогник освітив усеньке приміщення. А тут таких були тисячі! Світло було, як удень.

- Понти, - пирхнув Юлій на адресу вогників.

- Ой, не псуй нам враження, - штурхнула його по нозі черевичком Віола, яка теж із захопленням роззиралася довкола.

Коли ми випали з карети, - так-так, саме випали, адже нас там було аж п’ятеро! - ми одразу рушили вкритими червоним килимом сходами до вхідних дверей. Віддавши в холі плащі в надійні руки замкового персоналу, увійшли в бальну залу, де так само танцювали магічні вогники і стояли, розмовляючи та сміючись, вельможі. Наша невеличка компанія зайняла вільний клаптик підлоги неподалік від трону Дара. Тепер я могла вільно роззиратися, не боячись спіткнутися.